— Ти мені ніхто! — вигукнула Яринка, грюкнув дверима так, що здригнулися склянки в буфеті. У хаті повисла мертва тиша. Соломія сіла на край стільця, стиснувши в руках глечик, у якому давно похолола вода.
— Мамо, що трапилося? — зазирнула на кухню молодша Олеся.
Соломія лише похитала головою. На очах блищали сльози.
— Знову Яринка кричала?
— Класна дзвонила… — прошепотіла жінка. — Та нічого, це не важливо…
Олеся підійшла ближче й обняла матір за плечі:
— Матусю, ну не засмучуйся. Усе налагодиться. — Хоча Олесі було лише тринадцять, у ній давно жила дивна дорослість. Інколи здавалося, що вона старша за шістнадцятирічну Яринку, свою зведену сестру.
За півгодини з роботи повернувся Борис. У хаті запахло вечерею. Усі, крім Яринки, сіли за стіл.
— А де вона? — поцікавився він, глянувши на порожній стілець.
— Образилася, — відповіла Олеся, обережно помішуючи борщ.
Борис поглянув на дружину. Та провинувато відвела очі.
— Класна подзвонила. У Яринки — провал по всіх предметах. Я намагалася поговорити… — Соломія замовкла, намагаючись сховати сльози.
Борис підвівся й попрямував до кімнати доньки. Постукав.
— Не заходь! — почулося зсередини.
— Я один. Можна?
Двері відчинилися трішки, і Яринка, переконавшись, що за ним нікого нема, неохоче впустила батька.
— Що тут за безлад? — він глянув на розкидані речі й порожню пачку від локшини.
— Соломія знову… — почала було дівчина, але батько перебив:
— Я сам дзвонив Ганні Іванівні. Ти справді провалюєшся по всіх предметах. Що відбувається, Яринко?
Та мовчала. Почала запихати підручники в рюкзак.
— Я не прошу тебе любити Соломію, але ти хоч би могла поважати її. Ти раниш її кожного дня.
— А вона мене — ні? Ти її з Олесею в торговий центр возив, а я сама вдома сиділа!
— Ти забула, що я тебе тоді покарав за втечу вночі до подруги?
— Звісно! Я погана, а Олеся — свята!
— Годі! — голос Бориса став різким. — Ти занадто перегинаєш!
Він вийшов, не дочекавшись відповіді. На кухні Соломія сиділа, стискаючи долоні. Слова застрявали в горлі. Але, глянувши на чоловіка, вона нічого не сказала. Лише через кілька хвилин промовила:
— Я вже не знаю, як бути. Яринка відштовхує мене, вона тебе ревнує. Я старалася, чесно… але так і не змогла стати їй хоч кимось близьким.
— Я знаю, кохана, — Борис обійняв дружину. — Але що ж робити?
— Нам треба роз’їхатися. На час, — із трудом вимовила Соломія.
— Що? — він відсахнувся. — Ти серйозно?
— Може, якщо вона відчує, що ти поруч і лише з нею, у ній щось зміниться…
Яринка чула кожне слово, сховавшись за дверима. У грудях у неї заграла надія. «Тато знову буде жити зі мною».
Вранці Борис повідомив доньці, що вони переїжджають у стару квартиру. Олеся розплакалася. Увірвалася до кімнати Яринки й закричала:
— Ти ненавидиш мою маму й забираєш у мене тата! — і вибігла, грюкнувши дверима.
Яринка не чекала, що все так обернеться. Вона тріумфувала, доки не зрозуміла, як важко жити без Соломіїних рук. Ніхто не готував. Ніхто не підказував з уроками. Батько був на роботі, а їй доводилося варити макарони й прати шкарпетки. Він став жорстким, суворим, нетерплячим. Не як Соломія, яка м’яко пояснювала, навіть коли вона кричала їй у лице.
Наближався день народження. Яринка вирішила сама спекти торт. Знайшла рецепт, збила тісто… але не догляділа. Бісквит згорів. Коли батько повернувся, він побачив доньку, яка плачуть над підгорілим коржем.
— Тату… давай повернемося додому, — прошепотіла вона, втулившись у його плече. — Пробач мене. Я люблю тебе… і Соломію… і Олесю…
— Я теж люблю тебе, рідн— Я знаю, дитинко, але нам потрібно спершу дізнатися, чи вони готові нас знову прийняти, — тихо відповів Борис, гладячи її по волоссю.