Мене звати Марійка, і я вже шість років як одружена. Мій чоловік Борис — чоловік добрий, працьовитий, із золотими руками та великим серцем. Та ось біда — це золото дістається усім його родичам, крім власної сім’ї.
У Бориса велика родина. Мати, брат, дві тітки, двоюрідні сестри й навіть далекі кузени — у кожного знайдеться проблема, яку, здається, може вирішити лише мій чоловік. Причому не через тиждень, не у вихідні, а терміново. Вночі. У день, коли у нас весілля чи син із температурою.
Перед шлюбом я знала, що він близький із родиною, але справжній масштаб його «відданості» відкрився мені лише після весілля, коли ми переїхали до його рідного міста — Тернополя. Нам дісталася від бабусі квартира — невелика, зате своя. Родичі обіцяли Борису допомогти з роботою, і я без вагань погодилася на переїзд. За кілька місяців ми справили весілля.
Спочатку я ладнала його постійні «потрібно допомогти» на клопоти перед урочистістю та облаштування житла. Але після весілля ставало лише гірше. Борис міг півдня копати мамин город, потім їхати за 20 кілометрів до брата перекривати дах, а вночі — ще й везти дядька до аптеки. Вранці він падав без сил, бурмотів, що виснажений, а я старалася його пригодувати — сніданок у ліжко, тиша, затишок. Та варто трохи відпочити — знову дзвінок. І знову він біжить.
Я мовчала. Терпіла. Сподівалася, що це минуться. Що він зрозуміє: тепер у нього є сім’я, я, дім, де теж повно клопотів. Але ні. Вся енергія — туди. А я сама займалася прибиранням, ремонтом, меблями, побутовими проблемами. Шпалери клеїла сама. Меблі переставляла сама. Посудомийку підключав майстер, якого я викликала. Бо в Бориса не було часу.
Я не влаштовувала скандалів. Говорила спокійно. Нагадувала, що я його дружина, а не сусідка по гуртожитку. Він кивав, цілував руки, благав зрозуміти й майже плакав — мовляв, не може він відмовити рідним.
Коли я завагітніла, здавалося — ось тепер усе зміниться. Він піклувався, носив сумки, готував, возив до лікаря. Ми стали ближчими. Але через місяць усе повернулося назад. Щойно пройшов токсикоз — знову тітка, знову брат, знову у мами кран підтікає, і тільки Борис може врятувати.
— Зараз я їм допомагаю, — виправдовувався він. — А коли нам знадобиться — вони нам допоможуть.
Та за всі ці роки ніхто з них нам не допоміг. Син народився — перший місяць Борис намагався. Потім знову зникав. Я прокидалася сама, засинала сама. Гуляла з дитиною сама. Він — на будівництві у дядька, в магазині для тітки, у сестри, якій треба було пересунути шафу. Йому дзвонили будь-коли, і він їхав. У нас зламалася пралька — родич-ремонтник «не знайшов часу», довелося викликати майстра.
І знаєте, що найболючіше? Коли збирається вся його родина, Бориса хвалять: який молодець! золоті руки! усім допомагає! А я сиджу поруч і натягнуто посміхаюся. Бо розумію: вони бачать героя, а я живу з людиною, у якої на мене не вистачає ні часу, ні сил.
Я намагалася поговорити. Він лише махав рукою:
— У тебе все є. Чого тобі ще треба?
А мені треба зовсім мало: щоб чоловік був удома. Щоб він бачив, як росте його син. Щоб у нас теж були «термінові справи», на які він не міг би сказати «потім». Щоб я не почувалася зайвою у власному шлюбі.
Часто здається, що я тільки тінь. Жінка, що подає йому вечерю й мовчки проводить на черговий «подвиг». І, мабуть, його все влаштовує.
А мене — вже ні.
Мораль проста: любов до родини має починатися з близьких, а не закінчуватися на них. Бо коли ти віддаєш усі сили іншим, дома залишається лише порожнеча.