**Щоденник**
Мене звуть Олена, і я вже шість років як одружена. Мій чоловік Тарас — доброї душі людина, золоті руки, працьовитий, завжди готовий допомогти. І все було б чудово, якби ті золоті руки не тягнулися до кожного родича — окрім власної сім’ї.
У Тараса велика родина. Мати, брат, дві тітки, двоюрідні сестри й навіть далекі кузени — у кожного знаходиться справа, яку нібито вирішити може лише він. Причому не завтра чи на вихідних, а терміново. Вночі. У день, коли в нас ювілей чи син з температурою.
Перед весіллям я знала, що він дбайливий до родичів, але справжній масштаб «родинної відданості» відкрився мені лише після переїзду до його рідного міста — Чернігова. Нам дісталася від бабусі квартира — невелика, але своя. Родичі обіцяли Тарасові допомогу з роботою, тому я, не роздумуючи, погодилась. Незабаром ми одружились.
Спершу я списувала його постійні «підвези сюди, допоможи там» на клопоти перед весіллям та влаштування життя. Але з часом це лише посилювалося. Тарас міг півдня копати город у мами, потім їхати за тридцять кілометрів допомагати брату перекривати дах, а опівночі — везти дядька в аптеку. Вранці він валився без сил, бурчав, що втомився, і я намагалась його трохи приголубити — сніданок у ліжко, тиша, затишок. Але варто було трохи перевести дух — знову дзвонить телефон. Знову втік.
Я мовчала. Терпіла. Надіялась, що це минуще. Що він зрозуміє: тепер у нього сім’я, я, дім, де теж повно справ. Але ні. Вся його енергія — туди. А я сама возилась з прибиранням, ремонтом, перестановкою меблів. Шпалери клеїла сама. Диван пересувала сама. Посудомийку підключав майстер, якого викликала я. Тому що в Тараса не було часу.
Я не влаштовувала скандалів. Говорила спокійно. Нагадувала, що я його дружина, а не сусідка по гуртожитку. Він кивав, цілував руки, благав зрозуміти й мало не плакав — мовляв, не може відмовити родичам.
Коли я завагітніла, здавалося — ось тепер усе зміниться. Я стала для нього важливою. Він піклувався, носив покупки, готував, возив до лікаря. Ми стали ближчими. Але за місяць — знову все як було. Лише мінявся токсикоз на чергову тітчину кризу: то кран підтікає, то брату треба шпалери наклеїти, і лише Тарас — рятівник.
— Зараз я їм допомагаю, — виправдовувався він. — А коли нам знадобиться — вони нам підтримують.
Але за всі роки ніхто з них нам не допоміг. Син народився — перший місяць Тарас намагався. Потім знову зник. Я прокидалась сама, засинала сама. Гуляла з коляскою сама. Він — на будівництві у дядька, в магазині для тітки, у сестри, якій треба було шафу пересунути. Йому дзвонили серед ночі — і він їхав. У нас зламалася пралька — родич-ремонтник «не знайшов часу», довелось шукати іншого майстра.
І знаєте, що найболючіше? Коли збирається вся їхня родина, Тараса захоплено хвалять: який молодець! золоті руки! усім допомагає! А я сиджу поруч і посміхаюсь натягнуто. Бо розумію: вони бачать героя, а я живу з людиною, у якої на мене не лишається ні часу, ні сил.
Я пробувала говорити. Він лише махав рукою:
— У тебе все є. Чого тобі ще треба?
А мені треба простого: щоб чоловік був вдома. Щоб він бачив, як росте його син. Щоб у нас теж були «термінові справи», на які він не міг би сказати «потім». Щоб я не почувалася зайвою у власному шлюбі.
Іноді мені здається, що я просто тінь. Жінка, яка подає вечерю і мовчки проводжає на черговий «подвиг». І, мабуть, його все влаштовує.
А мене — вже ні.
**Урок:** Часом любов до родини стає втечею від тих, хто найближчий. І якщо чоловік рятує всіх — хто врятує його власний дім?