Півтора року тому наш єдиний син Дмитро одружився. Його дівчину — Маріанну — ми прийняли добре. Здавалася милою, спокійною, не конфліктною. Після весілля вони переїхали до нас — у нас з чоловіком велика трикімнатна квартира в самому центрі Києва. Жили тихо: ми працювали, вони теж.
Але через кілька місяців Маріанна почала натякати, що їй хочеться окремого житла. Мовляв, хочеться свого простору, самостійності і так далі. Ми не сперечалися. Якраз була вільна однокімнатна квартира, яку ми колись купили спеціально під оренду. Вона приносила стабільний дохід — ці гроші ми відкладали на старість, бо на пенсію розраховувати не приходиться.
Ми з чоловіком посіли, обговорили й вирішили: нехай живуть у тій квартирі рік, безкоштовно. Умови озвучили одразу — рівно рік, не більше. Вони тоді страшно зраділи. Обіцяли, що за рік обов’язково накопичать на перший внесок за іпотеку. Дітей поки не планували, хотіли пожити «для себе».
Ми раділи, що допомогли. Молоді заїхали, зажили на повну. Одяг — лише брендовий, їжа — по ресторанах, відпустки — одна за одною. Ми кілька разів натякали, що непогано б трохи заощаджувати, але чули у відповідь: «Ми молоді, хочемо встигнути пожити!»
Рік минув. Ми вже готувалися до того, що вони звільнять квартиру, і ми здамо її знову. Але тут — як грім серед ясного неба: Маріанна вагітна. І не просто на початку — вже другий триместр.
Я зателефонувала Дмитру, запитала, коли вони планують виїжджати. Відповідь була незрозуміла: «Мамо, ну ти ж розумієш… Маріанна чекає дитину, їй не можна хвилюватися…» А сама Маріанна наступного дня прийшла до нас і зі сльозами на очах влаштувала скандал:
— Ви що, виганяєте нас на вулицю з немовлям?! Це нелюдяно! У вас взагалі совість є?
Я ледве не вибухнула:
— На яку вулицю? У вас є і моя квартира, і батьків Маріанни — у них трикімнатна! Чому б не жити з ними? Ви дорослі люди. Рік тому ми чітко обговорили: квартира на рік, не більше. Ми втратили за цей час понад триста тисяч гривень — саме ці гроші ми хотіли віддати вам на перший внесок за іпотеку. А ви все витратили на речі, кафе та розваги. І ще маєте нахабство звинувачувати нас, що ми погані батьки?
Я поставила ультиматум: ще місяць — і виїжджайте. Вони похитали головою. Минуло два тижні. Жодного руху. Ні оголошень, ні розмов про пошук квартири. Лише мовчазна надія в очах: «Може, передумають?»
Ми з чоловіком вже не знаємо, що робити. Вечорами сидимо на кухні, шукаємо варіанти, але все зводиться до одного: ми самі винні, що не поставили питання жорстко ще тоді, рік тому.
Зараз я відчуваю не злість, а розчарування. У сина — ані слова на захист батьків, лише мовчазна підтримка дружини. Маріанна навмисне уникає мене, ніби я — ворог. А ми ж хотіли як краще… Дати старт, підтримати, допомогти. А замість цього — отримали залежність, образи й звинувачення.
І найгірше — ми з чоловіком вже не впевнені, що зможемо повернути квартиру. Бо за законом — вони там прописані. А по совісті — почуття провини тисне сильніше. Чи маємо ми право вимагати їх виїзду зараз, коли Маріанна чекає дитину?
Отак доброта обернулася для нас пасткою. І поки ми мовчимо — вони мовчки лишаються. Але я знаю: мовчати довго ми вже не зможемо.