“Та ви завжди всім незадоволені!” — вирвалося у мене на тещу. А вже наступного дня вона відплатила мені найпідлішим чином.
Мене звати Олег. Зараз я живу у Львові, одружений вдруге, маю чудову родину та маленького сина. Але шрам від минулого шлюбу досі болить — адже там залишилася моя донька. Залишилася — та не за моєю волею.
Свою першу дружину Соломію я зустрів на другому курсі університету. Ми швидко зблизилися, зустрічалися кілька місяців. Потім я почав усвідомлювати, що почуття вгасають, але саме тоді вона сказала, що вагітна. Ми були надто молоді, і я відчув — щось пішло не так. Та відповідальності не втік: одружився. Батьки Соломії подарували нам на весілля однушку, мої — оплатили відпочинок у Карпатах.
Через кілька місяців у нас народилася донька Марічка. Я закохався у неї з першого погляду. Але, чесно кажучи, у родині гармонії не було. Найбільша проблема — моя теща, Ганна Іванівна. Вона жила у сусідньому під’їзді і буквально не вилазила з нашої хати. Постійно нарікала на все: як я тримаю дитину, як розмовляю з дружиною, скільки заробляю. Я мовчав. Довго. Дбав про дружину та дитину.
Одного разу я повернувся з роботи втомленим, а вдома — чергова сцена. Ганна Іванівна знову незадоволена. І тоді мені урятувало терпіння:
“Та коли це вже скінчиться?! Чому ви завжди всім невдоволені? Чому жодного разу в житті не посміхнулися, не сказали ласкавого слова?”
Вона мовчала. Просто розвернулася й пішла. Я подумав — ну, нарешті. Може, замислиться. Та я не знав, що наступного дня мене чекатиме справжній жах.
Наступного дня я прийшов додому — і не зміг відчинити двері. Ключ не підходив. Поряд стояли два моїх чемодани. Я не одразу зрозумів, що трапилося. Стукав, дзвонив, кричав. Крізь двері відповіла теща:
“Забирай свої речі та йди, куди хочеш. Дружини й доньки ти більше не побачиш!”
Я думав — жарт. Та це був не жарт. Соломія навіть не вийшла. За тиждень подала на розлучення. Без розмов. Без шансу пояснитися. Я залишився ні з чим — без родини, без пояснень, без своєї донечки.
Минули роки. Я одружився знову. Моя друга дружина Оксана подарувала мені сина. Я щасливий, люблю їх, ціную кожну хвилину разом. Але серце болить — за Марічкою. Щомісяця я сумлінно плачу аліменти. Соломія їх бере, але не дозволяє навіть побачити доньку. Ні фото, ні дзвінка, жодної зустрічі.
Чому? Я не знаю. Я не зраджував. Не бив. Я просто не витримав і сказав її матері правду в очі.
І за це — мене викреслили з життя власної дитини.