— Та ви ж постійно всім незадоволені! — вирвалося у мене до тещі. А наступного дня вона відплатила мені найнижчим чином.
Мене звуть Дмитро. Зараз я живу в Чернігові, одружений вдруге, маю чудову родину та маленького сина. Але шрам від минулого шлюбу досі боліть — адже там залишилася моя донька. Залишилася — не за моєю волею.
Першу дружину, Олену, я зустрів на другому курсі університету. Ми швидко зблизилися, зустрічалися кілька місяців. Потім я почав розуміти, що почуття вгасають, але саме тоді Олена повідомила, що вагітна. Ми були надто молоді, і я відчув — щось йде не так. Та я не втік від відповідальності: одружився. Батьки Олени подарували нам однокімнатну квартиру в Києві, мої — оплатили подорож в Карпати.
Незабаром у нас народилася донька — Софійка. Я полюбив її з першого погляду. Але чесно кажучи, гармонії в родині не було. Найбільшою проблемою була моя теща, Галина Іванівна. Вона жила в сусідньому під’їзді та буквально не вилазила з нашої хати. Постійно критикувала: як я тримаю дитину, як розмовляю з дружиною, скільки заробляю. Я мовчав. Довго. Терпів заради дружини та дитини.
Одного разу я повернувся з роботи, виснажений, а вдома — чергова сцена. Галина Іванівна знову чимсь невдоволена. І ось тоді я не витримав:
— Доки це може тривати?! Чому ви завжди всім незадоволені? Чому жодного разу в житті не посміхнулись, не сказали доброго слова?!
Вона мовчки розвернулася і пішла. Я подумав — ну, нарешті. Може, замислиться. Та я ще не знав, що мене чекає справжній жах.
Наступного дня я прийшов додому — і не зміг відчинити двері. Ключ не підходив. Поряд стояли два моїх валізи. Я не одразу зрозумів, що відбувається. Стукав, дзвонив, кричав. Крізь двері відповіла теща:
— Забирай свої речі й іди, куди хочеш. Дружини й доньки ти більше не побачиш!
Я думав — жарт. Та це було не смішно. Олена навіть не вийшла. Через тиждень вона подала на розлучення. Без розмов. Без шансу пояснитись. Я залишився ні з чим — без родини, без пояснень, без своєї донечки.
Минули роки. Я одружився знову. Моя друга дружина, Мар’яна, подарувала мені сина. Я щасливий, люблю їх, дорожу кожною хвилиною з ними. Але серце болить — за Софійкою. Я щомісяця сплачую аліменти. Олена їх бере, але не дозволяє навіть побачити доньку. Ані фотографії, ані дзвінка, ані зустрічі.
Чому? Я не знаю. Я не зраджував. Не бив. Я просто не витримав і сказав її матері правду в очі.
І за це — мене викреслили з життя власної дитини.