Коли Наталя поверталася з роботи у п’ятничний вечір, вона й подумати не могла, що саме цей день змінить її долю назавжди. Відчинивши двері, звичним голосом покликала:
— Коханий, я вдома!
Тиша. У хаті стояла незвична мовчанка.
«Дивно… Адже він мав бути вже тут», — подумала жінка й пішла до спальні.
Вона штовхнула двері — і завмерла на місці. Тарас, її чоловік, стояв біля ліжка й поспішно складав речі у валізу.
— Тарасе… Що ти робиш? — прошепотіла Наталя, не вірячи очам.
— Я йду, — спокійно відповів він, навіть не подивившись на неї.
— Як йдеш? Чому?! Що сталося?
— Через твого батька, — кинув він роздратовано.
— Мого батька?.. А він до чого тут?
Наталя не розуміла — ані слів, ані сенсу, ані того, що взагалі відбувається. А тим часом її сімейне життя, в яке вона вклала стільки теплоти, любові й терпіння, руйнувалося прямо перед її очима.
Познайомилися вони, коли Наталі було двадцять вісім. Тарас був старший на вісім років — впевнений у собі, привабливий, з досвідом. Тоді їй здавалося, що вона зустріла справжнього чоловіка. Рідні, друзі — всі навколо твердили, що пора заміж. Годинник цокає, вік, мовляв, уже не дівочий. Наталя почала дивитися на кожного залицяльника як на майбутнього чоловіка — і це лякало чоловіків.
Але з Тарасом все було інакше. Познайомилися через колегу в кав’ярні, розговорилися — і покотилося. Він був чемним, уважним. А коли дізнався, що у Наталі є власна квартира, нова іномарка, гарна посада у міській управі й батько-підприємець — раптом став особливо турботливим і ніжним.
Через рік вони влаштували розкішне весілля. Усе оплатив її батько. Тарас не заперечував. Навпаки — із захватом прийняв посаду продавця в одному з магазинів тестя.
Сімейне життя спочатку здавалося казкою: подорожі за кордон, вечері, подарунки. Лише одна деталь псувала ідилію: Тарас ніде не платив. Усюди — Наталя. Спочатку вона не звертала уваги. Потім почала просити. Згодом — благати.
— Чому я все тягну сама? — скаржилася вона подрузі. — Хочу почувати себе жінкою, крихкою, за якою доглядають.
Але Тарас лише сміявся:
— Люба, не дурій. У нас усе добре. Не звертай уваги на дрібниці.
На роботі він майже нічого не робив, більшість часу проводив у телефоні, а гроші, які заробляв, відкладав на свій рахунок. Наталя ні про що не здогадувалася.
А потім захворіла. Серйозно. На місяць опинилася в лікарні. Батьки навідували її щодня, Тарас — рідко. Коли вона повернулася додому, то ахнула: бруд, немиті миски, підлога в смітті.
— Ти взагалі не прибирав?! — скрикнула вона.
— А з якої речі? Це жіноча справа, — ліниво відповів він.
— Але я ж була в лікарні, Тарасе! І все одно прибирати мені?!
— Ну, ти вже вдома. Ось і прибирай.
Наталя, хитаючись від слабості, викликала клінінг. Лікар сказав: одужання займе щонайменше рік. Про вагітність поки й думати не можна.
Коли через рік лікарі нарешті дозволили їй вагітніти, вона з трепетом розповіла про це чоловікові.
— Уявляєш? Нам тепер можна… Можемо планувати!
— Ну… Я зараз зайнятий. Не до цього, — буркнув він, втупившись у геймпад. Нова приставка, куплена на її гроші, тепер була його сенсом життя.
Минули тижні. Він і далі відмахувався. А одного разу випалив:
— Знаєш, Наталю… Я йду. І дитини від тебе не хочу.
— Що ти кажеш?!
— Я тебе не люблю. Та й не кохав. Просто з тобою було зручно. Квартира, гроші, машина. Зараз усе це набридло. Втомився я від тебе. Ти мені більше не потрібна.
— Тарасе, ти… ти не можеш так. Ти ж бачив, як я лікувалася, як чекала!..
— Це твої проблеми. Не мої. Я вільна людина.
Він захлопнув валізу,