«Ти мене до себе не забереш?» — обмовила матір із докором. Але відповідь я вже знала…
Мене звуть Оксана. Мені тридцять вісім, і вже п’ятнадцять років я заміжня. У нас із чоловіком Богданом є син, гарна квартира і, здавалося б, усе, про що можна мріяти. Та є одна тема, що досі болить — це моя матір. А точніше, її війна із моїм чоловіком, яка тягнеться вже більше десяти років.
Бодько приїхав до нашого міста з маленького села. Тоді він лише мріяв вступити до університету, але з першого разу не пройшов і влаштувався сантехніком, щоб якось виживати. Жив у гуртожитку, працював, не скаржився. Потім таки вступив. Роботу не кидав — став гарним майстром, його кликали усюди. Саме в університеті ми й познайомились. Я була на рік старшою, на курс вище, але між нами спалахнула справжня приязнь.
Коли я закінчила навчання, ми вирішили одружитись. Але моя матір була категорично проти.
«Сантехнік? Та ти з глузду з’їхала! Сільський хлопець, без квартири, без перспектив!» — обурилась вона.
Я умовила її пустити нас пожити в її квартирі — тимчасово, поки Бодько не закінчить університет. Мати погодилась неохоче, з кислою міною. Від самого початку вона не приймала його, як би він не старався. За перші тижні він у квартирі полагодив усе, що тільки можна було: кран, плиту, навіть балконні двері, які не закривалися роками. А натомість — холод і докори.
«Я тебе, хлопче, прописувати у себе не збираюся!» — якось випалила вона. На що Бодько спокійно відповів: «І не прошу».
Він стара́вся. Щодня. Все терпів. Але я бачила, як це його ламає. А потім я завагітніла… І сталося те, чого ми боялися.
«Ти з глузду з’їхала! Народиш від цього селюка?! Та я ледь його в своїй квартирі терплю!» — закричала мати.
Бодько почув. І мовчки зібрав речі. Підійшов до мене й сказав:
«Або ти йдеш зі мною. Або я йду сам. Але з твоєю матір’ю під одним дахом я більше не залишуся».
Я пішла. Ми переїхали до його маленької кімнатки в гуртожитку. Народився син. Було важко. Але я ні дня не шкодувала. Бодько працював, вчився, підробляв. І через два роки ми купили першу однушку. Потім — двушку. Зараз живемо у просторій трешці. Бодько — інженер на великому заводі, з гарною зарплатою. І досі підробляє, бо руки у нього золоті, а клієнтів — як грибів після дощу.
Але з того часу, як ми пішли, Бодько жодного разу не переступив поріг квартири моєї матері. Не прийшов ні на одне свято, не зустрівся навіть на вулиці. Він категорично сказав:
«Я не бажаю її бачити. Можу допомогти грошима, оплатити потреби. Але не більше. Нехай не чекає ні спілкування, ні моїх візитів».
Мати довго не розуміла. Вона й зараз, через роки, продовжує ображатися:
«І ти так і будеш на нашийнику у чоловіка? А якщо я захворію? Якщо не зможу себе обслуговувати? І ти мене теж покинеш?»
Я повернулася додому з цим питанням і тихо сказала Бодькові:
«А якщо раптом… Вона справді не зможе сама?»
Він не роздумував:
«Наймемо сидільницю. Ти будеш її відвідувати. Усе буде гідно, але без її присутності в нашому житті. Моя межа — це твій поріг».
Я задумалася. І зрозуміла — він правий. Він не зобов’язаний пробачати людину, яка його принижувала. Він не зобов’язаний лагодити їй крани, якщо вона колись зневажала його за те, що він — сантехнік. Він виріс. Він став іншим. А вона — ні.
Нещодавно вона знову дзвонила. З криком, що в неї у ванній тече труба, а я, мовляв, навіть не попросила Бодька подивитися.
«Мамо, — сказала я спокійно, — Бодько переказав тобі гроші. Виклич будь-якого майстра».
Вона покривила слухавку. Образилася. Але я не шкодую.
Іноді я думаю, що саме тоді, у ту ніч, коли я пішла з Бодьком у гуртожиток, я зробила головний вибір у своєму житті. Я обрала родину. Обрала людину, яка ніколи не зрадила. Яка підняла нас із сином, збудував усе з нуля і не дозволив себе зламати. І я більше не дозволю нікому ламати його.
Нехай матір ображається. В неї був час — і шанс. Але вона його не захотіла.