Оля копалася в городі, полола клумби, коли до неї підійшла сусідка Марія. Та, ніби між іншим, кинула:
— Олю, ти свого Василя що, не годуєш? Він, між іншим, у Ганни Степанівни вечеряє…
Оля завмерла. Руки опустилися.
— Маріє, що ти везеш?!
— А от те й везе, що сама бачила, — з їдливим усміхом відповіла та. — Вчора йшла до вчительки, сина свого обговорити. Підійшла до вікна, а там твій Василь за столом з нею, як рідний. Я постукала — він під стіл швидко сховався.
— Не вірю. Наговорила ти, — Оля хотіла відмахнутися, але холодок уже пробіг по спині.
— Та нащо мені брехати? Не віриш — не треба. Тільки не дивуйся потім.
Оля ніби й не повірила, але сумнів залишився. До того ж, Василь останнім часом якось уникав обідів. Третій день поспіль приходить з роботи й каже: “Так устав, їсти не можу”. Ні борщику, ні котлетки.
Того вечора, коли чоловік рано ліг спати, Оля не могла закрити очей. Вона дивилася на його обличчя в місячному світлі й боролася з думками. “Не може бути. Не може…”
Через день Василя не було вдома. Вечеря простояла. Оля, не витримавши, накинула хустку і побігла до дому Ганни Степанівни.
Підійшовши до хвіртки, вона постояла в нерішучості. Тихо. Світло горить лише у сінях. У хаті — тиша. Але що за куртка висить у коридорі? Схожа. Дуже схожа на Василеву. І тут її осяяло. Донька Настенька нещодавно навчилася вишивати — і, хвалилася навичками, прикрасила батьковій підкладці квіточки. Оля підійшла й, задихаючись, вивернула куртку. Крихітні вишиті соняшники вдарили в очі, як правда. Серце забилося, мов божевільне. Ноги підкóсилися. Вона впала просто на підлогу. Сльози полилися самі.
За хвилину до коридору вийшов Василь. Збентежений, з нерозчісаним волоссям.
— Олю… ти все не так зрозуміла…
— А ти що тут, анатомію викладаєш? Чи у вас алгебра до пізньої ночі? — Оля підвелася, і в її голосі було більше болю, ніж гніву. — Я от, дурна, вірила, що ти втомлюєшся… А ти — з нею, за одним столом. І навіть під стіл лізеш, коли тебе застають!
Василь кинувся за нею, але вона вже бігла через вулицю.
— Олю! Ну пробач! Люди ж дивляться!
— А хай дивляться! Я не по чужим ліжках скачу. Мені соромитись нічого! Тобі — та їй — соромно має бути!
Ганна Степанівна була в селі на становищі міської панянки. Місцеві — не в рахунок. Вона мешкала у комунальному домі на чотири родини й відліковувала дні до повернення до міста. Її не цікавили ані сусіди, ані побут, ані навіть учні. Аж поки не зламалася сходинка на ґанку. Тоді вона розплакалася прямо на порозі. У цю мить повз проходив Василь. Запропонував допомогу, полагодив сходинку. А потім — залишився на чай.
Із цього все й почалося.
Спочатку — печиво з крамниці. Потім — котлетки. Потім — теплі вечори за кухонним столом. Ганна не відчувала до Василя почуття, але й самотність не тішила. А він… Він пишався. Вчителька! Сідає з ним за стіл!
Але тепер все вилізло на поверхню.
Оля плакала, зарившись у подушку. Діти — дев’ятирічна Настя і шестирічна Оксана — підповзли до неї, не розуміючи, що трапилося, і теж заплакали. Просто тому, що плакала мама.
Розлучення? Та куди йти? Родичів — немає. У селі — лише плітки. Робота — не ахти.
Василь відчував провину. Він не підходив до Олі кілька днів. Жив, як чужий. Сам собі варив, прав, їв. Кілька разів намагався поговорити, благав, божився — але Оля залишалася непохитною.
— Повертайся до своєї вчительки. Я тобі не пара.
— Олю… заради діточок…
— Не прикривайся дочками! Не тобі тепер ними прикриватися!
Минуло два місяці. Школа закінчилася. Ганна поїхала. Зібрала речі й покинула село. А в хаті Олі й Василя панувала холодна мовчанка.
Серпень. Останній тиждень літа. Дівчатка гралися в подвір’ї.
— Настю! Оксанко! — гукнула Оля з вікна.
Дівчатка забігли в хату. Мати подала торбинку з їжею:
— Віднесіть татові в поле обід.
Настя з Оксаною побігли з усіх ніг. Василев трактор стояв посеред поля. Дівчатка махали руками, мов прапорцями.
— Тату! Мама обі— Тату! Мама обіда передала! — скрикнули вони, і у Василевих очах заблищали сльози, бо він зрозумів, що в цьому простому слові – «мама» – вже було прощення.