Надія прибула до села пізньою вечіркою. Щойно відчинила калітку, побачила матір, яка сиділа на ґанку з клубком пряжі в руках.
— Надю! — скрикнула жінка, важко підводячись. — Чому не попередила, що приїдеш? Я б твій улюблений борщик зварила — із щавлем!
Надія прицільно подивилась на неї та раптом випалила:
— А ти чому не сказала?
— Що не сказала? — збентежено перепитала мати, не розуміючи, до чого донька веде.
За добу до цього Надія збиралась у довгоочікувану подорож із друзями. Разом із Василем, її коханим, вони вже спакували рюкзаки. Та дзвінок молодшої сестри Марійки перекреслив усе: у матері підозра на важку хворобу. Надія, не вагаючись, скасувала відпустку, купила квитки та вилетіла додому.
— Мені з тобою їхати? — тривожно запитав Василь.
— Ні, не треба. Відпочивай. Просто пиши, як зможеш. І… я буду сумувати, — тихо відповіла вона.
Надія була міцною, стриманою. Вона вже знала, що таке біль зради й нещасливий шлюб — не на словах. Тому й не поспішала розповідати батькам про Василя. Хотіла бути впевненою — що це назавжди.
Дорога додому була виснажливою. Дві пересадки, довгі очікування, і найгірше — важкий передчуття. За два роки Надія бувала в селі лише кілька разів. Улюблена робота забрала її далеко від рідного дому, і кожен поворот на знайому вулицю давався серцю важче.
Мати… Вона не була їй рідною. Вітчимка. Але Надія й Марійка завжди називали її мамою. Бо вона стала не просто жінкою, яка з’явилась у їхньому житті — вона відродила родину.
Колись їхня справжня мати покинула сім’ю — зради, гуляння, байдужість. Батько, намагаючись врятувати шлюб, урешті повернувся із заробітків і забрав дівчата додому. Сам виховував, як міг. Та було важко. Хазяйство, дві дитини, школа, побут — усе впало на його плечі.
А потім з’явилась Галя. Мати трьох дітей, вчителька, яка опинилась у нещасливому шлюбі. Одного вечора її молодший син прибіг до сусідів у сльозах: “Тато свариться з мамою”. Батько Надії втрутився. А через кілька днів Галя переїхала до них.
— А якщо я одружусь на тіті Галі? — запитав він у дочок.
Марійка одразу закивала: «Супер!» А Надія мовчала. Не хотіла ділити увагу батька. Та все змінилось, коли Надія серйозно захворіла. Галя не відходила від її ліжка, ночами сиділа біля неї, вдень годувала курячим бульйоном.
— Ти завжди будеш такою? — прошепотіла тоді Надія.
— Я, можливо, не зможу замінити вам маму… Але я ніколи вас не скривджу, — відповіла Галя.
З того ранку все стало іншим. Надія прийняла її. Не як вітчимку, не як чужу. Як свою матір.
Тепер, через роки, вона знову повернулась — із тривогою в серці.
— Чому не сказала, що хворієш? — стримуючи емоції, запитала Надія, дивлячись на посіклу від стомлення жінку.
— Завтра скажуть точно… — тихо відповіла та. — Але сьогодні, Надю, ти вдома. Це ж щастя.
Родина зібралась за столом — як на свято. Усі намагались приховати занепокоєння. Марійка вже закінчила університет, працює вчителькою. Андрій допомагає батькові на пилорамі. Вітя готується до вступу на юридичний. Оленка — малеча — мріє стати акторкою.
А Галя… Завела кіз, в’яже шарфи й жартує, що треба готуватись до онуків:
— Я вже светрики на три комплекти зв’язала. Чекаємо додатку!
Пізно ввечері Надія сіла з матір’ю на кухні. Обняла її, провела рукою по її зморшкуватим пальцям.
— Завтра буде краще. Я відчуваю, — сказала вона.
— У вас же вся робота… Онуків я, мабуть, не діждуся, — зітхнула Галя.
— А от і ні. — Надія дістала телефон і показала фото з Василем. — Знайомся. Це Василь.
— Який гарний… І турботливий, — пробурмотіла Галя, читаючи його повідомлення: «Як ти? Може, мені приїхати?»
Надія посміхнулась. Так, тепер вона точно знала — час розповісти про нього родині. Він — її людина.
На ранок вони поїхали до лікарні. Результати не підтвердились. Хвороба виявилась помилкою. Матір розплакалась від полегшення, а Надія міцно її обняла:
— Не дарма я приїхала. Ми ще з тобою светрики по онучках роздаватимемо!