От нашої доньки вітряк у голові — хоче заміж за ледаря, а ми з чоловіком ледве дихаємо від жаху!
У нашому затишному містечку на Поліссі, де зими довгі, а люди звикли цінувати тепло родинного вогнища, ми з чоловіком, Ярославом, завжди старалися дати нашій доньці все найкраще. Але тепер наше серце тріскається від тривоги: наша дівчина збирається заміж за хлопця, який, здається, не здатний ні на що, крім порожніх обіцянок та ліні.
Ми з Ярославом знаємо, як важко знайти ту саму людину. Колись мої батьки були категорично проти нього. Мати боялася його любові до мотоциклів — він постійно возився з якимось старим «Дніпром», і вважала, що це небезпечно. А батько мріяв видати мене за сина свого друга, заможного архітектора. Але я закохалася в Ярослава без пам’яті. Його доброта, працьовитість і турбота змусили мене піти проти волі батьків. Ми одружились, і роки довели, що я не помилилася. Разом ми виростили нашу доньку, Соломію, і вклали в неї всю душу, щоб вона ніколи не знала нужди.
Соломія завжди була нашою гордістю: розумна, наполеглива, з іскрою в очах. Два роки тому вона вступила до університету у обласному центрі і там зустріла хлопця на ім’я Дмитро. Спочатку ми раділи за неї — кохання в молодості така чарівна річ! Але чим більше ми дізнавалися про Дмитра, тим сильніше росла наша тривога. І ось тепер Соломія оголосила, що збирається за нього заміж. Ми з Ярославом у жаху, бо Дмитро — справжній ледар, і це не просто слова.
Ми бачили це на власні очі, і не раз. Кожного літа Соломія підробляє: то в кав’ярні, то помічницею в офісі. Вона збирає гроші, щоб у серпні поїхати з Дмитром на море. А що робить він? Нічого. За два роки він жодного разу не спробував знайти роботу, навіть тимчасову. Соломія тягне все на собі, а він лише насолоджується її працею, ніби так і має бути. Це розбиває нам серце — наша донька заслуговує кращого!
Одного разу батьки Дмитра задумали ремонт у своїй квартирі. Ми, бажаючи налагодити стосунки, запропонували допомогу. Приїхали, привезли інструменти, фарбу, шпалери. І що ж? Поки ми з Ярославом клеїли шпалери і штукатурили стіни, Дмитро сидів у своїй кімнаті, уп’явшись у комп’ютер. Він грав у свої нескінченні ігри, навіть не запропонувавши нам чашку чаю. Ми, чужі люди, пітніли в їхньому домі, а він, здоровий молодий хлопець, і пальцем не поворухнув. Мене тоді наче громом ударило: невже це та людина, з якою моя донька хоче зв’язати своє життя?
Дмитро взагалі живе у своєму віртуальному світі. Він годинами сидить за комп’ютером, майже не спілкується з людьми, а якщо і говорить, то тільки про свої ігри або про те, як «все набридло». Я не можу уявити, як Соломія буде щасливою з таким чоловіком. Вона — як яскравий промінь, а він тягне її донизу, у багно своєї байдужості. Я знаю, що цей шлюб стане для неї пасткою, але як переконати її у цьому?
Ми пробували говорити з Соломією, але вона закохана і не чує нас. Кожне наше слово про Дмитра сприймається як напад. «Ви просто його не знаєте!» — кричить вона, а в її очах сльози. Я бачу, як вона бореться між своїм коханням і нашими аргументами, і це розриває мені душу. Я не хочу, щоб моя дівчина повторила помилки, про які шкодуватиме все життя.
Кожної ночі я лежу без сну, уявляючи, як Соломія, сповнена надій, йде під вінець із людиною, яка не цурається ні її, ні її праці. Я боюся, що вона пожертвує своїми мріями заради того, хто не готовий навіть встати з дивану. Як нам достукатися до неї? Як вберегти від помилки, яка може зламати їй життя? Моє материнське серце кричить: цей шлюб — катастрофа, але я не знаю, як врятувати свою доньку…