Сьогодні знову переконався — родинні зв’язки не обов’язково означають щирість і турботу. В нашій родині сталась історія, від якої й досить мороз по шкірі — як онук ледь не викинув власну бабусю з її ж квартири. Та вона виявилася мудрішою за всіх і вчинила так, що тепер одні лаються, а інші шанують її силу духу.
Нашу бабусю звуть Соломія Василівна. Їй сімдесят п’ять, вона — втілення енергії та життєвої мудрості. За плечима — довга робота на заводі, виховання дітей, постійна допомога оточуючим. Після смерті чоловіка вона залишилася сама у великій трикімнатній квартирі в самому серці Чернігова. І ось на це житло навідав око її рідний онук — Богдан, брат моєї дружини.
Богдан з дружиною Оленою та трьома дітьми довго тіснилися в квартирі тещі. Там було тісно, гамірно, сварки — через день. Купувати своє — не хотіли: «навіщо кредит, якщо є бабуся з квартирою?». Та й чого чекати? «Скоро стара піде у вічність, і все буде наше». Словами цього не казали, але читалося в кожному погляді, у кожній їдкої усмішці Богдана та його дружини.
Та в Соломії Василівни були інші плани. Вона ні на що не скаржилася, жила на повну — ходила на концерти, виставки, навіть на побачення, що особливо дратувало Богдана. Він не розумів: «Ну як так? Час би вже сидіти біля телевізора та чекати кінця, а вона все літає». Чекати на смерть бабусі набридло. Тоді Богдан вирішив прискорити події — запропонував «по-доброму» переписати квартиру на нього, а їй переїхати до будинку для літніх. Аргументи були «переконливими»: «там про тебе дбатимуть, а тут ти нам лише заважаєш».
Бабусю, почувши це, мовчки пішла до кімнати й замкнулася. А вже наступного дня була у нас — у мене та моєї дружини. Ми давно знали про плани Богдана і ще раніше пропонували бабусі переїхати до нас, а квартиру здавати й копити на мрію — поїздку до Туреччини. Соломія Василівна вагалася, але після слів онука — вирішила одразу.
Ми допомогли їй здати квартиру — знайшли сумлінних мешканців. Бабуся почала відкладати гроші. А Богдан вибухнув: дзвонив, влаштовував скандали, звинувачував мене в тому, що ми «збили бабусю з пантелику», і вимагав… гроші з оренди. Його дружина Олена зачастила до нас, спершу з дітьми, потім одна. Приходила, цокотіла, розпитувала про «здоров’я улюбленої бабусі». Але суть була ясна — чекали, коли вона «відійде», і квартира перейде до них.
Та життя розташувало інакше.
Соломія Василівна полетіла до Туреччини. Очі у неї світилися від щастя, коли вона надсилала фотки зі Стамбула, де гуляла серед старовинних мечетей. А повернувшись — не зупинилася. Сказала: «Хочу ще». Ми з дружиною запропонували продати її квартиру, купити скромну однушку на околиці, а решту грошей витратити на подорожі.
Вона продала свою «трішку» й придбала затишну однушку в новому районі. А на решту коштів поїхала до Європи: побувала в Польщі, Чехії, а в Угорщині… зустріла чоловіка. Яноша, удовця, пенсіонера. Вони познайомилися на екскурсії, а через місяць… одружилися. Так, звучить неймовірно, але ми з дружиною навіть сьогодні сміємося, коли згадуємо їхню весілТепер, коли Богдан знову заговорив про «справедливість», Соломія Василівна лише у відповідь підняла бокал вина з Яношем і сказала: «Діти, усім життя дає рівно стільки, скільки вони варті».