Я не хочу стати у старості нікому не потрібною
Мій син одружився десять років тому. Відтоді вони з дружиною та донечкою юзяться у маленькій однокімнатці. Сім років тому Максим купив ділянку й почав потихеньку будувати дім. Спочатку була довга мовчанка. Через рік поставили паркан і залили фундамент. Потім знову тиша — грошей не було. Так і йшло увесь цей час: повільно, важко, але він копив на матеріали, не здавався.
За ці роки вони звели лише перший поверх. А мріють про двоповерховий будинок, де буде місце і для них, і для мене. Син у мене добрий, завжди казав: «Мамо, ти теж житимеш з нами, у тебе буде своя кімната». Щоб вкластися у будівництво, вони навіть поміняли двокімнатну квартиру на однушку, а різницю в ціні вкинули у дім. Але тепер їм тісно, особливо з дитиною.
Кожен їхній приїзд до мене перетворювався на обговорення будівництва. Розповідають, де буде ванна, як утеплять стіни, яка буде проводка… Слухаю їх, а серце не на місці. Ані слова про моє здоров’я, ані інтересу до мого самопочуття — тільки стіни, труби, горище.
І от одного разу я наважилася запитати прямо:
— То що, мені квартиру продавати?
Вони зраділи. Заметушилися, почали намальовувати, як ми заживемо разом. Тільки я дивилася на невістку й розуміла — жити з нею під одним дахом я не хочу. Вона мене терпіти не може, а я ледве стримуюся, щоб не наговорити зайвого.
Та серце болить за сина. Він же старається, б’ється. Побудує він цей дім років за десять, якщо не допомогти. Я й справді хочу йому полегшити життя. Але я спитала найголовніше:
— А жити мені де?
Відповідь не змусила себе чекати. Невістка, як завжди з «геніальними» ідеями, видала:
— У вас же є хатина, ось і поживете там. Тихо, спокійно, нікому не заважатимете.
Хатина є. Але це дерев’яна халупка, якій років сорок. Без опалення. Так, влітку можна виїхати на день, подухкати свіжим повітрям, зірвати яблуко. А як там зимувати? Дрова колоти? До туалету через замети йти? У мене вже ноги не слухаються, тиск скаче. Я туди боюся їхати одна, а вони пропонують мені там зимівлю?!
Я намагалася пояснити:
— Та там же холодно, туалет на дворі, ні тепла, ні умов.
А у відповідь:
— Люди ж у селах якось живуть, і нічого, не гинуть.
Ось так. Навіть не запропонували пожити у них до кінця будівництва, не сказали, що будуть поруч. Тільки: «Продавай квартиру — будівництво стоїть!»
А тут нещодавно я ще й підслухала, як невістка з матір’ю по телефону обговорювали:
— Її ж можна до сусіда перевести, хай живуть удвох. А квартиру швидше продати, поки не передумала.
У мене ноги підкосилися. Ось як, значить. Вже й мою долю вирішили. А я-то думала, буде хоч кімната у домі. А вони — до сусіда, і ключі від квартири їм у руки…
Я іноді заходжу до Івана, до сусіда. Він удівець, живе один. Ми спілкуємося, п’ємо чай, згадуємо молодість. Але жити з ним?! Та ще й не за власним бажанням? Це принизливо.
Я сиджу й думаю: може, таки продати квартиру? Гроші вкинути у дім, синові допомогти. Раптом він потім і справді виділить мені куточок? Раптом буде добрим до мене?
Але потім я дивлюся на невістку, згадую її слова… І страх підступає: а раптом виженуть потім? А раптом знову запропонують халупу і скажуть «дякуємо»?
Мені скоро сімдесят. Я не хочу опинитися на вулиці. Не хочу бути безпорадною бабусею, яку ганяють з кута в кут. Я не хочу померти у холодній хатині під ковдрою з пацюками. І зовсім не хочу бути обузою синові та його дружині.
Я просто хочу спокійну старость. У своїй хаті. У своєму ліжку. Де я знаю, де що лежить. Де мені не страшно закрити очі.
Я мати, так. Але я теж людина.