Ой, слухай, я не хочу опинитися у старості нікому не потрібною.
Мій син одружився десять років тому. Відтоді вони з дружиною та донечкою тісно живуть у маленькій однокімнатній хаті. Сім років тому Андрій купив ділянку та почав поволі будувати дім. Спочатку була довга мовчанка. Через рік поставили паркан і залили фундамент. Потім знову тиша — не було грошей. І так воно йшло весь цей час: повільно, важко, але він копив на матеріали, не здавався.
За всі ці роки вони звели лише перший поверх. А мріють про двоповерховий дім, де буде місце і для них, і для мене. Син у мене добрий, завжди казав: «Мамо, ти теж з нами житимеш, у тебе буде своя кімната». Щоб вкластися у будівництво, вони навіть поміняли двокімнатну квартиру на однокімнатну, а різницю у ціні вкинули в дім. Але тепер їм тісно, особливо з дитиною.
Кожен їхній приїзд до мене перетворювався на обговорення будівництва. Розповідають, де буде ванна, як утеплють стіни, яка буде проводка… Слухаю їх, а в мене серце кров’ю обливається. Жодного слова про моє здоров’я, жодної уваги до мого стану — лише стіни, труби, горище.
І от одного разу я наважилася запитати прямо:
— То що, мені квартиру продавати?
Вони зраділи. Заметушилися, почали розповідати, як ми заживемо разом. Але я дивилася на невістку і розуміла — жити з нею під одним дахом я не хочу. Вона мене не виносить, а я ледве стримуюся, щоб не наговорити зайвого.
Але серце болить за сина. Він же старається, б’ється. Побудує він цей дім ще через десять років, якщо не допомогти. Я й справді хочу полегшити йому життя. Але я спитала головне:
— А де мені жити?
Відповідь не змусила себе чекати. Невістка, як завжди зі своїми «геніальними» ідеями, видала:
— У вас же є дача, от і поживете там. Тихо, спокійно, нікому не заважатимете.
Дача справді є. Але це дерев’яна халупка, якій вже років сорок. Без опалення. Так, літом можна туди на день, повдихати свіжого повітря, зірвати яблуко. А як зиму переживати? Дрова колоти? В туалет по сугробах ходити? У мене вже ноги не слухаються, тиск скаче. Мені там страшно навіть на день поїхати, а вони пропонують мені там ЗИМУВАТИ?!
Я намагалася пояснити:
— Там же холодно, туалет на дворі, немає ні опалення, ні умов.
А у відповідь:
— Люди ж у селах якось живуть, і нічого, не вмирають.
Ось так. Навіть не запропонували пожити у них, поки дім не достроять, не сказали, що будуть поруч. Лише: «Продавай квартиру — будівництво стоїть!»
А нещодавно я ще й почула, як невістка по телефону з матір’ю обговорювала:
— Її б до сусіда перевезти, нехай вони вдвох живуть. А квартиру швидше продати, поки не передумала.
У мене ноги підкошилися. Ось як, значить. Вже й мою долю вирішили. А я-то думала, хоч кімнату у домі дадуть. А вони — до сусіда, і ключі від квартири у руки…
Я буваю в Тараса, у сусіда. Він удівець, живе сам. Ми розмовляємо, п’ємо чай, згадуємо минулі роки. Але жити з ним?! Та ще й не за своєю волею? Це принизливо.
Я сиджу й думаю: може, таки продати квартиру? Гроші вкинути в дім, синові допомогти. А раптом він потім і справді виділить мені куточок? А раптом буде добрим до мене?
А потім я дивлюся на невістку, згадую її слова… І мене охоплює жах: а якщо потім виженуть? А якщо знову запропонують дачу й скажуть «дякуємо»?
Мені скоро сімдесят. Я не хочу опинитися на вулиці. Не хочу бути безпомічною бабусею, яку ганяють з кута в кут. Я не хочу померти у холодній дачі під ковдрою, де ще й пацюки бігають. І точно не хочу бути тягарем синові та його дружині.
Я просто хочу спокійно дожити свій вік. У своїй хаті. У своїй постелі. Де я знаю, де що лежить. Де мені не страшно заплющити очі.
Я мати, так. Але я теж людина.