Та слухай, ось тобі історія, тільки вже по-нашому, з українським колоритом.
П’ятнадцять років сліпоти: як моя сестра проміняла життя на ілюзії, а тепер вимагає розплати
Мою сестру звуть Оксана. Їй 37, і вже п’ятнадцять років вона живе у полоні власних забобонів. Колись ми всі намагалися її врятувати. Мама з татом умовляли, благали, розставляли пастки турботи, щоб витягти її з ями. А зараз… Тата вже нема, мама ледве тримається, а Оксана тільки зараз вирішила, що час розлучатися. І, звісно ж, з надією дивиться на нас: мовляв, допоможіть, підтримайте, не кидайте.
Все почалося ще в студентські роки. Оксана закохалася в свого одногрупника, самозакоханого «музиканта» на ім’я Богдан. Він був з тих, хто називає себе артистом, але ніким, по суті, так і не став. Грав у якійсь підпільній группі, тусувався по закладам, і кожен вечір у їхньому «творчому колі» закінчувався пляшкою. Ми, вся родина, були в жаху. Батьки благали Оксану подумати, радили не поспішати з заміжжям. Я теж намагалася її відмовити, але вона слухати не хотіла. Кохання, казала вона, важливіше всього.
Вийти за нього вона вирішила рано. І з того часу — наче прокляття. Богдан не працював, жив за рахунок її підробітків. Вважав себе занадто витонченим для «офісного рабства». А Оксана тягла все: і будинок, і рахунки, і його п’яні крики. Він міг кинути в неї чашку, відштовхнути зі злою силою, але вона все виправдовувала його «ніжною душею».
Коли він ішов у черговий запій, Оксана бігла до батьків. Сиділа в них тижнями, просила грошей. Ми вже не знали, як на неї впливати. Тато пропонував їй переїхати, мамі було боляче дивитися, як вона живе в бідності з чоловіком, який навіть не помічає ні її, ні їхню маленьку доньку.
Так, у них народилася дівчинка. Хвора, слабка, потребувала догляду. Лікарі відразу сказали: можуть бути проблеми. А Богдан у той час пив ще більше. А Оксана… залишалася поруч. Казала, що не може кинути його у скрутний момент. Він, мовляв, страждає не менше. Дівчинка прожила менше року. І мама тоді злягла з серцем. У неї почалися напади. Тато ще тримався — він хотів врятувати хоча б Оксану, хоча б когось. Але безрезультатно.
Оксана залишилася з Богданом. Минали роки, вона народила другу дитину — сина. Кажуть, здоровий хлопчик. Я вже тоді не спілкувалася з нею. Втомилася. Набридло бути свідком чиєїсь саморуйнації. Ми з чоловіком жили своїм життям, мама зрідка розповідала про внука.
А рік тому помер тато. Лікарі не встигли — інфаркт. Мама здала, у неї знову почалися напади. Я кожного дня до неї ходжу, допомагаю, як можу. І ось, дзвонить мені Оксана. Каже, все — вирішила розлучатися. Богдан знов п’є, працювати не хоче, аліменти платити не збирається. А їй треба якось жити. І вона, звіно ж, чекає допомоги від нас.
— Я втомилась, у мене дитина на руках, грошей немає. Хочу жити нормально, — видихнула вона.
Мама мовчала. Тільки очі опустила. А я… не змогла промовчати. Вилила їй усе: і про те, як ми намагалися допомогти, і про те, як вона всіх ігнорувала, жила у вигаданому світі. Де вона була жертвою, а всі повинні були її рятувати.
— Тепер, коли мамі потрібна допомога, ти згадала, що у тебе проблеми? А де ти була, коли треба було слухати? Де ти була, коли ми втрачали батька? Тепер тобі раптом очі відкрились?
Оксана скрикнула:
— Якщо не допоможете, я не дам вам бачитися з дитиною!
Після цих слів вона вилетіла в коридор, гупнула дверима. Я б наздогнала її, але мама знову схопилася за серце. Викликала швидку, лежала, бліда, як стіна, не могла заспокоїтися. Тільки під ранок заснула. Мені боляче за маму. Шкода мені племінника. Але не Оксани.
Сама обрала цей шлях. Сама проміняла допомогу на ілюзії. Тепер, коли все розвалилося, вона шукає винних. А я більше не хочу бути рятувальником. Я втомилась.
Якщо ще раз зустріну Оксану — не знаю, чи зможу стриматися…