Я любила чоловіка, а він був відданий тільки своїй матері.
Ми з Марічкою дружили ще зі школи, а потім вступили до одного університету у Львові. Історія, яку я розповім, трапилася з нею на четвертому курсі, і досі я не можу змиритися з несправедливістю, що її спіткала. Все почалося як казка — з несподіваної спадщини, шансу змінити життя, переїхати до столиці. Та закінчилося це зрадою — найнижчою, яку тільки може заподіяти родина.
Старший брат її батька, дядько Тарас, все життя провів у Києві. Він з нуля побудував бізнес, розбагатів, але в особистому житті йому не пощастило. Не було в нього ні дружини, ні дітей, і всю тепло він віддавав племінниці. Саме Марічка була для нього світлом у житті. Він балував її подарунками, дзвонив щотижня, цікавився навчанням. А потім він помер. Тихо, на самоті. Довго хворів, але нікому не казав. Марічка дізналася про його смерть лише після похорону — її викликав юрист.
Виявилося, дядько лишив їй у спадок квартиру в самому центрі Києва — простору, з високими стелями, після ремонту. Батько Марічки отримав частину грошей, а от житло було записане саме на неї. Тоді здавалося, що перед нею відчинилися всі двері — Київ, нове життя, можливості. Лише одна обставина руйнувала плани: у Марічки було лише тимчасове перебування, а значить, оформити спадщину вона не могла. У неї був лише рік на те, щоб знайти рішення.
Батько запропонував вихід — оформити квартиру на племінницю, доньку своєї молодшої сестри, Олену. Та давно жила у Києві, вийшла заміж за українця, народила сина й уже отримала паспорт. Олена одразу погодилася допомогти: мовляв, оформимо, а як тільки Марічка вирішить питання з документами, перепишемо назад. Усі повірили.
Марічка влаштувалася до київського університету, поселилася в гуртожитку і почала збирати документи. Все йшло добре — вона вчилася, підробляла, подавала на посвідку. А потім Олена з’явилася на порозі і сказала, що розлучається і їй із сином треба десь жити. «Зовсім ненадовго», — запевняла вона. Марічка не сперечалася, пустила. Тоді вона ще не знала, що впускає в своє життя лихо.
Через три місяці Марічка прийшла до своєї квартири. Її речі стояли у пакеті в тамбурі. Двері не відчинялися — замок було змінено. Вона дзвонила, стукала, плакала. Ніхто не відповідав. Тоді викликала поліцію. Коли приїхали, двері відчинила Олена — спокійна, впевнена. Вона показала докуменМарічка дивилася на ті папери з німим розпачем, розуміючи, що квартира, як і віра в родину, назавжди втрачені.