В новій білосніжній кухні, в ідеальній квартирі з панорамними вікнами на одинадцятому поверсі, Дмитро смакував ароматну каву з дорогої чашки. На ньому був виглажений костюм, волосся акуратно зачесане, обличчя спокійне й впевнене. Він звик до цього життя — презентабельного, без збоїв, без нагадувань про минуле. Раптом — дзвінок у двері. Він скривився: невчасно. Поставив чашку на мармуровий столик і неохоче пішов відчиняти.
— Хто там?
— Це я, сину… мама.
Він різко завмер. За порогом, зігнувшись від холоду, стояла жінка у старій пуховій куртці, хустці поверх шапки. У руках — велика торба: консервація, сало, мед, банки, перев’язані ганчірками. З-під подолу визирали потерті валянки. Губи в неї тремтіли не стільки від морозу, скільки від хвилювання.
— Мамо? Чому не подзвонила? — тихо, крізь зуби, запитав він, швидко озираючись, щоб ніхто з сусідів не побачив.
— Сину, твій номер не відповідає. Я все одно приїхала — у нас біда. Без тебе ніяк…
Він зітхнув, відсунувся, пропускаючи матір у передпокій. Взяв її за лікоть, швидко завів у квартиру й захлопнув двері. Очі його металися — як сховати?
Дмитро давно жив у Києві. Вступив, закінчив університет із червоним дипломом, одразу влаштувався у велику компанію. Зв’язки, трохи удачі та наполегливість зробили своє — кар’єру він збудував стрімко. До батьків, що жили в селі під Житомиром, майже не навідувався. У рідкісні моменти дзвонив — на Великдень чи Новий рік. Минуле він сором’язливо ховав. І вже точно ним не пишався.
— Що трапилось, мамо? — холодно запитав він, поки та намагалася зняти рукавиці.
— Племінник твій, Ванюша, зовсім знесилився. Олег із Любою ледве справляються. У них друга дитина народилася, Люба не працює, а брат тобі колись щомісяця гроші переказував, коли ти вчився… Сину, хоч трохи допоможи, їм зараз дуже важко…
Дмитро тільки хотів відповісти, як знову дзвонили у двері. Він різко обернувся.
— Сиди тихо! — прошипів він. — Не виходь. Не дай Боже, хтось побачить!
Він зачинив двері у спальню, а сам поспішив до гостей. На порозі стояв його колега Ігор.
— Слухай, Дмитро, консьєржка сказала, у тебе мама приїхала? — прищурився він. — Я чогось не з’умів, ти ж казав, що батьки загинули трагічно в Туреччині?
— А! Це сусідка переплутала. Якась дивна бабуся зайшла, не за адресою. Я вже все влаштував, — махнув рукою Дмитро і додав: — Слухай, заїдь до магазину, Олену чекаю, начальника донька. Треба вечерю на високому рівні організувати. У нас із нею може бути щось серйозне.
Він підморгнув і майже виштовхнув Ігоря за двері. Повернувшись, кинув погляд у бік спальні. Там, зігнувшись на краєчку ліжка, сиділа його мати. Очі — як скло. Вона все чула.
— Сину… невже ти кажеш, що ми… померли? — запитала вона з тремтінням у голосі. — Навіщо ж ти брешеш? Де ти такого сорому набрався?
Він скривився.
— Мам, годі. Скільки їм треба?
— Сорок… — прошепотіла вона.
— Тисяч доларів?
— Та що ти! Звичайних гривень…
— Через таку дрібницю ти мені вечір зіпсувала? Ось, тримай. П’ятдесят. Більше не з’являйся отак. Будь ласка. У мене тепер інше життя. Ми — різні люди.
Він замовив їй таксі, зняв кімнату в найдешевшій готелі біля вокзалу й купив квиток назад. Попрощався, навіть не поглянувши.
Пізно вночі він із Оленою увійшов до спальні. Дівчина сіла на ліжко, оглянулася, і раптом її погляд впав на ту саму торбу.
— Що це за сміття? Дмитро, що за смердюче?
— Прибиральниця, знову накоїла. Завжди щось тягне. У цьому місяці я їй премію позбавляю, — кинув він байдуже й відвернувся.
А в цей час у дребезжачому вагоні плацкартного потягу його мати їхала додому. Вона дивилася у вікно на миготливі ліхтарі й ковтала сльози. Все думала: де вони з батьком помилилися? Де впустили сина, що тепер він соромиться їхнього запаху, їхніх рук, їхнього життя?
І чому любов, якою вони його виростили, обернулася для них таким болем…