Отак іноді лихо приходить без попередження. Воно не ломить двері, не тривожить заздалегідь. Воно просто вривається в твоє життя з яскравим макіяжем, хитренькою посмішкою і фразою: “А ти зовсім не така, як я уявляла”. Саме так у нашому домі з’явилася Іра — зведена сестра мого чоловіка, мамина улюблениця, через яку я ледь не кинула все й не пішла.
Того вечора все було звичайним. Вперше за довгий час я вчасно звільнилася з роботи, забрала нашу доньку Софійку з садочка, і ми пішли в парк. Тепле повітря, дитячий сміх, приємна втома. Додому ми повернулися близько восьмої. Не встигла я переодягтися, як задзвонив телефон — це був Андрій.
— Люба, я зараз їду зустрічати Іру, — спокійно сказав він.
— Іру? — здивувалася я. — Тую саму, зведену?
— Так, вона розлучилася. Приїхала назавжди.
Я знала про Іру лише з оповідань. Десять років тому її батько одружився із мамою Андрія — Галиною Михайлівною. Відтоді Іра була майже святою в їхньому домі. Свекруха її обожнювала. Можливо, за красу, а може, вміла вчасно заплакати. Андрій ніколи особливо про неї не розповідав. Я й не лізла. Але коли він повернувся додому пізно вночі з величезною валізою і втомленою посмішкою, я зрозуміла — наше життя вже не буде таким, як раніше.
Наступного дня ми поїхали знайомитися. Іра відчинила двері у піжамі, з розмазаною підводкою і ненатуральною посмішкою.
— Привіт! То ти, значить, Андрієва дружина? Хм… А я думала, ти… ну, неважливо.
Свекруха, сяюча від радості, накрила стіл на півсвята: соління, курка, пиріжки. Сиділа поруч із Ірою і все примовляла, як та стомлена, як їй важко було з чоловіком, і як вона “заслужила почати все спочатку”. Потім, між іншим, кинула:
— Люба, може, допоможеш Ірочці з роботою? У вас же є знайомі.
Так почалася нова сторінка. Андрій метушився, шукав вакансії, дзвонив знайомим. Я підбирав варіанти житла. Зрештою сусіди зверху здавали “однушку” — умовили їх. Андрій навіть з документами допоміг. Все — заради бідної дівчинки, якій “не пощастило в житті”.
А далі почався справжній жах. Вранці — Іра. Ввечері — Іра. Машини в неї нема, вози її, як таксі. Дома не готувала — приходила до нас. Могла заявитися о дев’ятій вечора, стати посеред кухні й заявити:
— Я не поїла, а сьогодні страшенно втомилася. Ви щось зварили?
Одного разу влаштувала вечірку, музику врубили на повну, сусід викликав поліцію. Господарі квартири були в люті, але Іра якось викрутилася. А свекруха приїхала наступного дня влаштовувати скандал:
— Ви що, не могли за нею придивити?! Вона ж ще двадцять чотири, вона як дитина!
— Вибачте, — не витримала я, — але ми з Андрієм не наймалися їй у няньки. Ми їй допомогли. Далі — вона доросла людина.
— Тебе ніхто не питав! — гаркнула свекруха. — Я з сином розмовляю!
Я вийшла з кімнати, але через стіну чула крики. Що ми “погано знайшли роботу”, що “не стерегли” дівчину.
Через кілька днів Іра пішла на лікарняний. Андрія послали купляти їй продукти. Мене теж втягнули: “Прибирати, мити”. Я відмовилася. Чоловік образився. А я згадала, як сама з температурою варила борщ і прибирала — і ніхто до мене не біг.
Потім почалися нові скарги від сусідів, і господарі сказали, щоб Іра з’їжджала. Роботу вона втратила — теж скаржилися. Свекруха приїхала забирати “соняшко” додому, схлипуючи і проклинаючи всіх навколо. Я дивилася на це й мовчала. Бо знала — якщо скажу хоч слово, вибухну.
Але через пару тижнів трапилося диво: подруга Іри запросила її до Львова. Свекруха переживала, метушилася. А я ледь не скакала від радості. Вперше за багато місяців я зітхнула вільно.
Іра поїхала. І разом із нею пішов той нестерпний хаос. Повернулася тиша. Спокій. І я знову змогла бути собою — дружиною, мамою, жінкою. А Іра нехай тепер влаштовує пекло комусь іншому. Лише б не нам.