**Щоденник**
Після пологів чоловік відлетів на море, а я лишилася сама — з болем, втомою і немовлям на руках.
Ми з Дмитром — молода родина. Побралися рік тому, на хвилі першого кохання, наївних мрій і повної впевненості, що подолаємо все разом. Мені щойно виповнилося дев’ятнадцять, йому — двадцять два. Жили як могли — на орендованій квартирі у Житомирі, копили на коляску та бодіки, відраховували дні до пологів і вірили, що дитина нас ще більше зблизить. Але все пішло не так.
Тиждень тому я народила. Маленький, зморщений, теплий клубочок, який одразу заповнив моє життя безсонними ночами, страхами, сумішшю замість молока та дитячим плачем. Я повернулася додому з сином на руках, все болить, навіть сісти нормально не можу, ноги підгинаються, тіло тремтить. А наступного дня чоловік спокійно повідомив:
— Завтра лечу в Туреччину.
Спочатку я не зрозуміла. Подивилася на нього й перепитала:
— Куди?
— Путівка гаряча, Сашко з роботи запропонував. За копійки, майже даром. Треба брати. Цілий рік пахав як віл, хочу хоч трохи сонця. Та ви з малим поки неактивні, відпочиньте без мене.
Він сказав це так звичайно, ніби збирався до крамниці. А я стояла, колихаючи дитину, у післяпологовій сорочці, з очима, повними розпачу. Навіть не встигла усвідомити, що він уже все вирішив. Не спитав, не порадився, просто поставив перед фактом.
— А як же ми?.. — прошепотіла я.
— Та ви ж поки тільки спите та їсте. Я швидко, на тиждень. Відпочину — і назад. Не хвилюйся, ти впораєшся.
Ці слова палили. Я не знала, як пояснити, що не впораюсь. Що кожну секунду борюся зі страхом — раптом не дихає, раптом гарячка, раптом я щось роблю не так. Що мені страшно прокидатися в тиші і страшно засинати, бо нема сил, та й сну теж нема. Що просто хочеться, щоб хтось приніс склянку води. Запитав: «Як ти?» Обійняв.
А він — полетів. Надсилав фото з пляжу: ось він на шезлонзі з коктейлем, ось море, ось пальми. Жодного слова про сина. Жодного питання: як справи, що тобі потрібно?
Я плакала. Мовчки, щоб не розбудити дитину. Мама сказала:
— Радій, що він там. Мій у твої дні народження пив до непритомності. Краще нехай там, ніж тут п’яничає.
Подруга підтримала по-своєму:
— Ти ще добре, що не сама з пологового йшла. Мене взагалі ніхто не зустрів. Додому їхала сама, з сумками і немовлям. У тебе ще нормально.
Але мені від цих слів не легшало. Я не почувалася щасливою. Я почувалася зрадженою. Мені потрібна була не путівка, не фотки з моря. Мені треба було його плече. Його рука. Його участь.
Може, одного дня я пробачу. Але забуду — навряд. Бо в найвразливіший, найстрашніший момент свого життя я лишилася сама. І він цьому надав перевагу.
*Якось дивно — навіть найбільша близькість не гарантує, що людина буде поруч, коли це найважливіше.*