Іноді розрив із родичами — це не лихо, а оновлення. Нас із Дмитром ніхто не виганяв, не ображав, не проклинав. Просто ми зрозуміли, що стали для його родини ходячим банкоматом. І не дай Боже не виплатити гроші на перше ж прохання — тебе викреслюють, ігнорують, а потім згадують, коли знову пахне грошима.
Все почалося зі звичайної доброти. Ми допомагали — батькам, племінникам, далеким родичам. Одному дали, другому не відмовили — і понеслося. Люди швидко звикають до доброго, особливо якщо воно безкоштовне. Подяка з часом зникає, залишається лише впевненість: якщо раз дали — значить, мають давати завжди.
Наша родина перетворилася на годівничку. Не батьківську, а загальнородинну. Ми себе обмежували, лише б комусь допомогти. Але замість подяки чули: «Що, вам шкода? У вас же є!» Хоча ми просто працювали й намагалися жити розумно.
Нарешті терпець урвався. Почали говорити «ні». Чітко. Без пояснень. А якщо наполягали — фантазували: всі гроші в депозитах, зняти не можемо, бо втратимо відсотки. Для особливо наполегливих навіть листівки з умовами кредитів діставали: «Ось, іди в банк, тобі там позичать». Не завжди допомагало. Особливо не розуміла рідна сестра Дмитра — Оксана.
П’ять років ми платили за навчання її доньки, Марічки. Кожну сесію, кожен збір. Коли вона отримала диплом, ми з полегшенням зітхнули: тепер можна допомогти мамі Дмитра — Катерині Миколаївні. Жінка золота, але горда: не хотіла брати від нас гроші. В її хаті все розвалювалося — дроти, вікна, труби… Ми вмовили її на три місяці переїхати до нас, а самі найняли майстрів, щоб зробити в її оселі справжній затишок.
Все було добре, доки знову не з’явилася Оксана. Виявляється, Марічка збирається заміж, і їй — на тобі! — знову потрібні гроші. Я лише засміялась:
— Наречений у неї є? Нехай він і платить. Ми що, родина ресторанного залу?
Відповідь Оксани вразила: мовляв, якщо ми вже не платимо за навчання, то могли б і весілля оплатити. У мене навіть слів не знайшлося. Але виявилося, що цирк лише починається.
Через пару днів повертаємося з роботи — а Оксана вже на кухні, п’є чай із свекрухою. Усмішка від вуха до вуха, очі блищать:
— Ось ви й дома! У нас для вас новина. Мама виходить на роботу, щоб розрахуватися за ремонт, а ви допоможете Марічці з весіллям!
Я вже збиралася щось сказати, але Дмитро мене перехопив. Спокійно взяв телефон у матері, подзвонив:
— Алло, Іван Васильович? Це Дмитро, син Катерини Миколаївни. Так, вона планувала до вас, але, на жаль, обставини змінилися. Ми з нею їдемо на відпочинок, і після — також не вийде. Дякуємо за розуміння.
Ви б побачили обличчя Оксани. Червона, губи тремтять:
— Що це за вистави?!
А Дмитро спокійно:
— Це називається — годі їздити на нашій шиї. Весілля — ваш свято, от вам і клопіть. Навіть маму виштовхнути на роботу вирішили, щоб із нас ще трохи вичавити?
Оксана схопилася і вилетіла з хати. Катерина Миколаївна трохи збентежилася:
— Навіщо так? Я б і попрацювала…
А Дмитро усміхнувся:
— Мамо, відпочинок — це була імпровізація. Але, між іншим, гарна ідея. Поїдемо й справді відпочинемо. Ремонт майже закінчений, контролювати вже нічого. Нам усім потрібно трохи перевести дух.
Через три дні ми вже летіли до Трускавця. Гори, спокій, запах ялівцю… Найкраще рішення за останні роки. А з Оксаною та іншими ми більше не спілкуємося. І знаєте — ніякої драми. Просто стало легше.