Чому ми припинили спілкуватися з родичами чоловіка — історія однієї втоми
Інколи розрив із родичами — це не трагедія, а звільнення. Нас з Олегом ніхто не виганяв, ніхто відверто не ображав, не проклинав. Просто одного разу ми зрозуміли, що стали для всіх його рідних живим банкоматом. І не дай Боже не видаси готівку за першою вимогою — тебе викреслюють, ігнорують, а потім згадують, коли необхідні гроші.
Почалося зі звичайної доброти. Ми намагалися допомагати — батькам, племінникам, двоюрідним братам і сестрам. Одному допомогли, другому не відмовили — і понеслося. Люди швидко звикають до хорошого, особливо якщо воно безкоштовне. До того ж почуття вдячності у них зникає, лишається лише впевненість: раз дали одного разу — значить, зобов’язані завжди.
Наша сім’я перетворилася на годівничку. Не батьківську, а саме «загальнородинну». Ми викладалися до останнього — відмовляли собі у всьому, лише б комусь допомогти. Але замість подяки чули лише: «Що, вам шкода? Ви ж багаті!» Хоча насправді ми просто багато працювали й жили з розумом.
З часом терпець урвався. Стали казати «ні». Просто. Спокійно. Без пояснень. А якщо просили дуже наполегливо — вмикали фантазію. Казали, що всі гроші на депозитах, зняти не можемо, втратимо відсотки. Для особливо настирливих навіть кредитні брошури діставали: «Ось, іди до банку, тобі допоможуть». Не завжди спрацьовувало. Найгірше розуміла рідна сестра Олегя — Марія.
Спочатку ми платили за навчання її доньки, Ярини, цілих п’ять років. Кожен семестр, кожний збір. Коли Ярина отримала диплом, ми з полегшенням зітхнули: нарешті можна витрачати гроші на щось дійсно важливе. Наприклад, допомогти мамі Олегя — Ганні Іванівні. Жінка золота, добра, але вперта: не хотіла брати від нас допомогу. Будинок у неї старий, все потребує ремонту — проводка, вікна, труби… Ми переконали її на три місяці переїхати до нас, а самі найняли бригаду, щоб зробити з квартири цукерку.
Все було добре, поки на горизонті знову не з’явилася Марія. Ярина, бачите, збирається заміж, і їй — сюрприз! — знову потрібні гроші. Я лише регітнула:
— Наречений у неї є? Ну хай він і плати. Ми що, родичі ресторану?
Відповідь Марії вразила: мовляв, раз ви вже не витрачаєте на навчання Ярини, могли б допомогти з весіллям. Я навіть слів не знайшла. Але, як виявилося, цирк на цьому не закінчився.
За кілька днів ми повернулися з роботи — а Марія вже на нашій кухні, чай п’є зі свекрухою. Усмішка до вух, очі іскряться:
— Ну, ось ви й вдома! У нас для вас новина. Мама виходить на роботу, сама сплатить за ремонт, а ви — допоможете Ярині з весіллям!
Я вже хотіла щось сказати, але Олег перехопив ініціативу. Спокійно взяв у матері телефон, набрав:
— Алло, Ігор Володимирович? Це Олег, син Ганни Іванівни. Так, вона виходила до вас, але, на жаль, обставини змінилися. Ми з нею їдемо на відпочинок, а потім — теж не вийде. Дякую за розуміння.
Ви б побачили обличчя Марії. Почервоніла, губи тремтять:
— Що це за вистави?!
А Олег спокійно:
— Це називається: годі їздити на шиї. Весілля — ваш свято, отож і вертіться. Навіть маму виштовхнути на роботу вирішили, аби з нас ще кілька гривень витягнути?
Марія схопилася й вилетіла з квартири. Ганна Іванівна трохи збентежилася:
— Ну навіщо так? Я б і попрацювала…
А Олег усміхнувся:
— Мамо, відпочинок — це була імпровізація. Але, до речі, гарна ідея. Поїдемо й справді відпочинемо. Ремонт майже закінчений, контролювати вже нічого. Нам усім треба трохи перепочинути.
За три дні ми вже летіли до Одеси. Море, тиша, сонячні пляжі… Найкраще рещення за останні роки. А з Марією та іншими ми більше не спілкуємося. І знаєте — ніякої драми. Просто стало легше.