Свекруха ледь не вбила мого сина своїми «турботливими» методами. А чоловік лише плечима знизав…
Як зрозуміти це Вікторії Степанівні, моїй свекрусі? Вона, здається, й гадки не має, що її сліпа «любов» та доморобна медицина можуть нашій дитині життя забрати. Так, у нас з нею, начебто, одна мета — виростити здорового, щасливого внука. Та її способи перетворюють моє життя на пекло, а мого сина — на піддослідного кролика.
Все почалося, коли Данилко пішов у садочок. Щойно виповнилося три, і, як то буває, став хворіти що тижня. Два дні в групі — і знову температура, нежить, кашель, навіть вітрянка… Я після декрету повернулася в офіс страховика, і жодних поблажок там не було. Лікарняні — це твої проблеми. Довелося звернутися по допомогу до свекрухи. Вона живе поруч, на пенсії, погодилася охоче.
Та швидко з’ясувалося, що Вікторія Степанівна в медицині — нуль, але впевнена, що знає все. Почала «лікувати» Данилка сама: сиропчики, крапельки, пігулки — усе за порадою сусідки чи з телевізора. Я залишала інструкції: що, коли і в якій дозі. Але свекруха просто ігнорувала мої записки. А я мовчала. Бо залишити сина самого не могла, а більше нікого просити було нікого.
Мовчала, поки одного разу Данилка не почало душити. Повернулася з роботи раніше — чи то інтуїція, чи доля. Обличчя вже опухло, очі наповнились кров’ю, губи посиніли. Я відразу зрозуміла — алергія. Знайшла в холодильнику ампулу дексаметазону, яку тримала на випадок лиха, зробила укол. За півгодини син почав дихати.
Ледь не з’їхала з глузду. А потім заглянула у свекрушину аптечку — і все стало ясно. Вона дала дитині одночасно сироп від кашлю, краплі «для імунітету» і якісь різнокольоріві драже, які їй «порадила сусідка з четвертого поверху». Саме ті «імунні краплі» і викликали жахливу реакцію.
Більше я мовчати не могла.
— Вікторіє Степанівно, будь ласка, не давайте Данилкові нічого, що я не схвалила. Усі ліки я залишаю, підписую, пояснюю. Він міг померти!
— Оленко, ну що ти… Я ж хотіла, щоб швидше одужав. Та й що там такого — кашель та соплі. Сиропчик дала, краплі…
— Ці краплі його й убили б! Чому ви не викликали швидку?!
— Ну, швидка… А раптом даремно? Та й ти ж прийшла вчасно, усе обійшлося. Хіба від любові хтось помирав?..
У цю мить увійшов чоловік.
— Що у вас там за розбірки?
Свекруха з улесливим образливим тоном:
— Твоя дружина каже, що я погано доглядаю за Данилком. Мабуть, тепер сама з ним сидітиме.
— Оль, навіщо ти так? — втрутився Олексій. — Мама ж нам допомагає: і їжу варить, і за дитиною дивиться. Чого її лаєш?
— А ти знаєш, що через її «допомогу» Данило ледь не помер? Що вона його нагодувала так, що пішла страшна алергія? Якби я запізнилася, його б не врятували.
— Та годі, усе ж закінчилося добре! Мама більше не буде давати ліків, правда, мам?
— Звичайно. Я ж добра хотіла…
А потім він сказав, ніби ножем:
— Годі. Давайте повечеряємо, я голодний.
Хотілося кричати. Але я стиснула зуби. Коли Вікторія Степанівна пішла, спробувала поговорити з Олексієм.
— Ти взагалі зрозумів, що сталося? Бачив, у якому стані був твій син?
— Бачив. Але мама ж пообіцяла, що більше не буде.
— Пообіцяла… А де гарантія, що завтра не дасть щось інше?
— Ти ж знаєш, вона любить Данилка. Що мені робити? Няню наймати?
— Так!
— Тобто ти моїй мамі не віриш, а чужій жінці — так?
— Після того, що я бачила — так. Бо чужа няня, принаймні, не буде експериментувати з ліками. Я шукатиму. І якби ти сам побачив, як він задихався, то зрозумів би мене.
Вночі я не могла заснути. Усе здавалося — Данило знову синіє, а я не встиА наступного ранку я вже стояла під дверима агентства з пошуку нянь, з твердим рішенням більше ніколи не ризикувати життям сина через чужий упертіс.