«Відпустіть Тараса!»: я просто погодилася…
– Куди це ти зібрався? – стримано запитала Оксана, спостерігаючи, як чоловік натягує свіжу сорочку.
– Та з хлопцями зустрітися вирішили. Пивка випити, побалакати, – відповів Тарас, навіть не глянувши на неї.
– А зі мною ти взагалі коли-небудь збираєшся час проводити? – Оксана спробувала посміхнутися, але вийшло гірко.
– Та ти ж вічно на роботі! Звідки мені було знати, що ти сьогодні раптом вирішила раніше звільнитися?
Питання, здавалося б, логічне. Ось тільки вже занадто багато їх накопичилося – логічних, зручних відговорок. А Оксана втомилася. Втомилася бути тією, хто все розуміє, прощає та оплачує.
Колись їй здавалося: зустріла свого. Тарас був уважним, скромним, трохи молодшим – але хіба вік має значення, коли душа поруч? Їх звела мамина подруга, відгуляли весілля, оселилися у просторих апартаментах Оксани. Він працював… якось. Але їй вистачало. На двох.
Перші дзвіночки почулися через рік. Роман на стороні. Потім – другий, третій. Вибачення, сльози, обіцянки. А за ними – покупки. Приставка, ноутбук, новий телефон… А тепер – авто.
– Оксанко, ну адже ж зручно ж! Я буду тебе з роботи забирати, дитину до садка возити… – мріяв Тарас.
– Ти спочатку з’являйся вдома хоч інколи, – відрізала вона. Але звичка пробачати виявилася сильнішою.
А потім був один дзвінок. Недільного ранку.
– Ало, відпустіть Тараса! – почувся голос молодої дівчини.
– Вибачте, хто це?
– Ми з ним кохаємо одне одного! А ви… ви тільки заважаєте!
Оксана мовчки слухала.
– Впевнені, що ваше почуття дорожче грошей? – нарешті запитала вона.
– Звичайно!
– Перевіримо?
– У якому сенсі?
– Забирайте його. Назавжди.
Вона поклала трубку і спокійно склала його речі у валізу.
За десять хвилин Тарас повернувся. Зупинився у дверях, втупився у валізу.
– Ми… кудись їдемо?
– Ти – так. Куди хочеш.
– У якому сенсі?
– У прямому. Ми розлучаємося.
– Через якусь дурну? Я жартував, Оксано! Ми ж хотіли сім’ю! Авто!
– Так. Я тепер сама куплю авто. Сама отримаю права. І дитину – тебе без тебе, якщо захочу. Дякую за мотивацію.
Він намагався сперечатися. Умоляти. Маніпулювати. Але Оксана була спокійна.
Через рік вона вийшла зі свого новенького авто на парковці торгового центру. Водійське посвідчення, впевнений погляд, легка усмішка. І нова сукня, яку так любив її теперішній коханий – дорослий, надійний, без претензій.
Побачивши Тараса вдалині, Оксана на секунду затримала погляд.
– Ти купила ту саму? Але… я ж хотів чорну.
– А я – червону. І я її купила.
Вона пішла далі, залишивши його стояти в тіні. Без слів. Без жалі. Без нього.