Вона пішла, а він надто пізно зрозумів, що справді кохав лише її.
Ярослав сидів у машині й дивився на вхід до ресторану. Не помічав, як тремтять руки, не чув, як дзвенить у вухах від напруження. Сьогодні — вечір зустрічі випускників. Двадцять років минуло з того часу, як вони закінчили школу. І двадцять років, як він сам зруйнував те, що могло б стати його справжнім щастям.
Тоді він підозрював Соломію у зраді. Фотографія з її «новим парубком», як йому здалося, перевернула все догори дном. Соломія не виправдовувалась. Мовчала. А він кричав, звинувачував, виливали на неї все, що копив усередині. І вона пішла. Тихо. Без істерик. Без пояснень.
Через півроку він одружився з Оленою. Не з кохання — назло. Щоб довести Соломії, що й без неї він щасливий. Тільки щастя не вийшло. Шлюб був рівним, як натягнута струна. Усе було ніби правильно: дружина, дитина, робота. Але душа мовчала.
І ось сьогодні він знову побачить її. Соломію. Ту саму. Ту, яку справді кохав.
Він увійшов у зал і одразу відчув її. Ні, не побачив — відчув. Її енергія, її легкий сміх. Вона була неперевершена: сукня у квіточку, локони на плечах, впевнений погляд. І знову все перевернулося всередині. Як тоді.
— Соломія… — кликнув він її, коли вона вийшла на вулицю поговорити по телефону.
— Так, Ярославе? — відповідь була рівною, ледь насмішливою.
— Я хочу все знати. Як ти жила… без мене?
— А ти впевнений, що хочеш це знати? — у її голосі звучала, не біль, ні — втома. Глибока, пережита.
— Я не можу без тебе. Без нас…
— Немає жодних «нас», Ярославе. Вже давно.
— А наша дитина?.. — вирвалося раптом.
Соломія зблідла. Заплющила очі. А потім сказала — глухо, твердо:
— Ти про ту дитину, яку я втратила після твоїх звинувачень? Про ту, яку не встигла врятувати, бо занадто багато плакала? Так, я тоді була вагітна. Але ти ж сказав, що це не твоя дитина. Ти повірив фотографії. Не мені. Не серцю. А Олені.
Він опустив голову. Він тоді зруйнував усе.
— Я вижила, Ярославе. Зламана, спалена. Але вижила. Поїхала. Почала спочатку. Мені допомігла людина, яка побачила в мені не помилку, не провину, не минуле — а мене саму. І сьогодні в нас двоє прийомних дітей. Вони мої — з самого першого дня. І я — щаслива.
— Пробач…
— За що? За те, що знищив мене колись? Я пробачила. Себе — довше, ніж тебе. Але тепер я не та, що була. Я не твоя. Ти надто пізно зрозумів, кого втратив.
Соломія розвернулася й пішла. Легка хода. Рівна спина. Впевненість. Усе те, що він колись не зміг зберегти.
А він лишився стояти в тиші, серед машин, з розбитим серцем і усвідомленням: повернути не можна. Буває надто пізно. І навіть якщо ти все життя носив її в серці — тепер ти для неї ніхто.