Несподівана гостя
У маленькому селі Вишневе пахло свіжим хлібом, який Ганна Степанівна пекла у старій печі. Раптом у двері застукали, і затишна тиша розлетілася, як дим. Ганна витерла руки об фартук і пішла відчиняти.
— Мамо, знайомся, це Оля, моя наречена, — на порозі стояв її син Андрій, сяючи широкою усмішкою.
Ганна глянула на дівчину й завмерла, ніби грім ударив. Оля була високою, майже під два метри, у короткій спідниці, на високих підборах, з яскравим макіяжем і величезною сумкою в руках.
— Вітаю, — вимовила Ганна, намагаючись приховати здивування. — Петре, йди сюди! — гукнула вона чоловіка. — Андрій нашу майбутню невістку привіз, знайомся!
Петро, шаркаючи капцями, вийшов у розтягнутій футболці. Побачивши Олю, він роззявив рота, ніби побачив привида.
— Добридень, — пробурмотів він і, опам’ятавшись, швиденько пішов переодягатися.
Ганна провела його поглядом, сповненим докору. Коли син двома днями раніше сказав, що приїде не один, вона зраділа. Андрію вже за тридцять, час уже й родину заводити. Вона уявляла собі скромну дівчину, може, з кіскою, у простій сукні. Але Оля? Такої Ганна не чекала. Туфлі на шпильках, яскраві нігті, сумка, з якої стирчали якісь пір’яниці. Це був виклик усьому, що Ганна вважала нормою.
— Заходь, Олю, — промовила вона, намагаючись тримати себе в руках. — Петре, візьми сумку, чого стоїш!
Петро, уже у чистій сорочці, підхопив багаж Олі та повів гостей у дім. Ганна, скориставшись моментом, прошепотіла синові:
— Андрію, кого ти привіз? Це що за вигляд?
— Мамо, не починай, — засміявся Андрій. — Вона тільки зовні така. А всередині — золото, побачиш.
Ганна скептично хмикнула й, перехрестившись, пробурмотіла:
— Ох, спаси й сохрани, ось так сюрприз.
У хаті почалася метушня. Чоловіки щось шепотіли за столом, а Оля розташувалася в кімнаті Ганни та Петра, розкладаючи свої речі. Ганна з подивом дивилася, як із сумки з’являються капелюхи з пір’ям, купальники, якісь блискучі шматочки тканини.
— Це що? — з огидою підняла вона двома пальцями щось, схоже на нитки.
— Це білизна, — байдуже відповіла Оля. — Хочете, подарую? У мене ще є.
— Ну вже, дякую, — буркнула Ганна, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. — А чого ти в нашій кімнаті розпоряджаєшся?
— У Андрія місця мало, а дядько Петро сказав, що ви не проти, — усміхнулася Оля.
— Дядько Петро, кажеш? — процідила Ганна, кинувши погляд на чоловіка. — Ну-ну.
Вона схопила Петра за руку і вивела в двір.
— Ти що, з глузду з’їхав? Нашу кімнату віддав? На лаві тепер спатимеш, гостинний ти мій! — сичала вона.
У цю мить із хліва почулося мукання корови.
— Ой, Зірку не подоїла через вас! — схопилася Ганна і побігла до корови.
Оля, почувши це, вискочила за нею.
— Можна мені спробувати? — несміливо спитала вона. — Я ніколи корову не доїла.
Ганна окинула її поглядом з ніг до голови.
— У цьому? — саркастично уточнила вона, кивнувши на Олині підбори.
— Зараз переодягнуся! — Оля метнулася в дім і за хвилину повернулася у шортах і майці.
Ганна зітхнула.
— Гаразд, ходімо. Тільки хустку надінь.
— А можна капелюх? — щебетала Оля. — У мене є гарний, з квітами.
— Хустку! — різко сказала Ганна. — Вигадала, капелюх…
У хліві вона вручила Олі відро.
— Доїти ось так. А я піду сніданок готувати.
Минула півгодини, а Оля не поверталася. Ганна накрила на стіл і, бурча, пішла до корови. Побачивши картину, вона не втрималася й розреготалася. Оля, з хусткою набік, ходила навколо корови, заглядаючи то з одного боку, то з іншого, і щось бурмотала.
— Ну треба ж, я скрізь дивилася! — виправдовувалася вона, коли Ганна, переставши сміятися, показала, як треба доїти.
Після сніданку Оля вирішила позасмагати. Розстелила плед, наділа купальник і лігла в двірі. Петро, який весь тиждень ухилявся від роботи, раптом схопив косу й почав косити траву біля паркану, кидаючи погляди на гостю.
— Олю, допоможеш малину збирати? — солодко спитала Ганна. — Варення зваримо, компот.
— Звичайно, тітонько Ганно! — підхопила Оля.
У малиннику Ганна дала їй банку. Оля з такою старанністю взялася збирати ягоди, що Ганна навіть здивувалася. Але тут її покликала сусідка, і вони пробалакали добру годину. Ганна скаржилася, що мріяла про іншу невістку, а сусідка радила не судити з першого погляду.
Повернувшись у сад, Ганна виявила, що Оля зникла.
— Олю, ти де? — гукнула вона.
— Тут! — донеслося із зарості кропиВона побачила Олю, весь забріханий у болоті, але з повною банкою ягід, і раптом зрозуміла, що саме таку невістку й хотіла б мати.