Остання дорога під дощем
Холодний осінній дощ бив по розмитій дорозі, що вела до села Вербівка. Ярослав Іванович, згорбившись під потоками води, наполегливо шукав вперед. Багнюка липла до чобіт, кожен крок був важким, але він не зупинявся. Сьогодні він мав бути там, біля своєї Олени. Нарешті, крізь сіру завісу дощу проглянули обриси старого цвинтаря.
— Ось і її верба, — прошепотів Ярослав, і його голос затремтів від болю.
Він підійшов до скромного надгробка й важко опустився на коліна, не помічаючи, як промоклий одяг холодить тіло. Дощ змішувався з його слізьми, стікаючи по зморшкуватому обличчю. Скільки б він так стояв, занурений у спогади, ніхто не знав. Але раптом позаду почулися кроки. Ярослав обернувся й завмер.
Ранок того дня був похмурим і важким. Ярослав Іванович, кутаючись у старий плащ, стояв на автобусній зупинці в місті. Автобус запізнювався, і це дратувало його. Поряд молода дівчина безтурботно сміялася, балакаючи по телефоні, не звертаючи уваги на його похмурий погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Вибачте, — зніяковіло відповіла вона, опускаючи телефон. — Мам, я передвоню, добре?
Настала тяжка тиша. Ярослав відчув себе ніяково, його грубість вразила його самого. Він прочихався й пробурмотів:
— Вибачте, сьогодні не в гуморі.
Дівчина подивилася на нього з м’якою посмішкою:
— Нічого, така погода, усіх нервує. А я люблю осінній дощ. Пахне, ніби сама осінь дихає!
Ярослав мовчав, лише кивнув. Він не був тим, хто легко починав розмову з незнайомцями. Це завжди робила Олена. Вона вела все: від рахунків до спілкування з родичами. Він сприймав її турботу як належне, не замислюючись, доки вона була поруч. Без неї його світ став порожнім, як випалена нива.
Дівчина, не соромлячись його мовчання, продовжила:
— Знаєте, добре, що автобус запізнюється. Хоча навіть запізнілі встигнуть. Ось моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Ярослав хотів заперечити, що це не дуже втішає тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті випливла Олена. Якби сорок років тому він не встиг сісти в той автобус, їхні шляхи, можливо, ніколи б не перетнулися. Як би склалося її життя? Була б вона щасливішою без нього?
Олена завжди вміла бачити світло в самих похмурих днях. Її посмішка була як промінь сонця, а доброта гріла всіх навколо.
— Я навіть не знав, коли їй було важко, — подумав Ярослав, і очі зал— Дякую вам, дитино, — прошепотів Ярослав, відчуваючи, як тріщина в його серці починає заповнюватися теплом.