«Свікро́ва, — навіть не приховує, що ненавидить мене»: вона подзвонила мені й звинуватила, що намагаюся зруйнувати їхній шлюб з Михайлом
Я, Надія Василівна, звичайна жінка за шістдесят, мати єдиного сина. Все життя віддала йому, вирощувала сама, після того як чоловік пішов, коли Міші було лиш два роки. Працювала медсестрою у поліклініці, тягла нічні зміни, аби в сина було все — і чиста сорочка, і зошити до школи, і гаряча вечеря.
Син виріс доброю людиною, чуйним, вихованим. Я ним пишаюся. Та тепер здається, що він розтратив усе заради жінки, яка не просто не поважає мене, а й відкрито виявляє свою ненависть. Його дружина — Орися.
Від першого погляду вона здалася мені… занадто. Занадто голосною, занадто гордовитою, занадто різкою. Коли Михайло вперше привів її знайомитися, я відчула щось недобре — у її погляді, у манері триматися. Великі темні очі дивилися на мене з викликом, а обличчя не виражало й натяку на ввічливість. Та тоді я сказала собі: це упередження. Міша закоханий, отже, мушу принаймні спробувати її прийняти.
Пішли до кав’ярні, щоб познайомитися ближче. І вже тоді я зрозуміла: з нею буде важко. Вона без сорому відчитала офіціанта, вимагала замінити десерт, бо той був «недостатньо фотогенічним», як вона висловилася. Говорила крізь зуби, ніби всі навколо — прислуга. А як вона була вдягнена… короткий комбінезон, що відкривав усе можливе, і декольте до пояса. І це — на зустріч із майбутньою свекрухою. Я ледве стрималася, аби не попросити Михайла вийти поговорити.
Я списала це на нерви, на хвилювання. Та ні. З роками стало лише гірше. Після весілля Міша рідко дзвонив. Я намагалася не нав’язуватися, але сумувала. Через місяць не витримала — подзвонила сама. А в трубці — холод. Іншого разу, коли він дзвонив мені, я чітко чула голос Орисі на тлі: «Поклади слухавку, годі вже з нею балакати». Вона не шепотіла, казала це голосно, навмисно.
Я не хотіла влаштовувати сцен, але одного разу спитала в Міші — що відбувається? Він зітхнув і розповів. Виявилося, в Орисі непроста минувшина. У юності в неї був роман, вагітність, зрада… Вона втратила дитину. Після цього лікувалася у психологів. Він запевняє, що зараз усе гаразд, просто вона трохи мнительна. А я відчуваю — це не мнительность. Це ворожість. Відкрита, зла.
Через кілька днів після тієї розмови Орися подзвонила мені сама. Кричала. Звинувачувала мене в усьому. Казала, що навмисно налаштовую сина проти неї, що хочу знищити їхню сім’ю, що лізу в їхнє життя. Я була у шоці. Я?! Я, яка все життя віддала синові, виростила його сама, тепер — чудовисько?
Міша, як завжди, не заступився. Не сказав ні слова. Лише повторив те, що каже постійно: «Мамо, я дорослий, у мене тепер своя сім’я». А я хто? Я більше ніхто? Жінка, що народила й виростила, — тепер не має права навіть на просту розмову?
Живуть вони у її квартирі. Трьохкімнатна, з новим ремонтом. Орися хвалилася, що це її заслуга, сама купила. Я, звісно, розумію, що житло — вагомий аргумент. Та хіба через квадратні метри варто відривати сина від матері?
Я нічого не вимагаю. Не прошу грошей, не лізу в гості. Просто хотіла залишитися частиною його життя. Дізнатися, як у нього справи, приїхати у гості, обійняти. Хіба це злочин?
Іноді здається, що Орися просто ревнує. Не до Міші, ні. До мого впливу. Хоч якого там впливу — від нього лишилася лише пам’ять. Він розмовляє з нею на всі лади, а зі мною — офіційно й стримано. Я наче чужа.
Та я все ще сподіваюся. Що він прозріє, зрозуміє, що не можна так — викреслювати матір із життя лише через те, що так сказала дружина. Сподіваюся, що в них буде міцний шлюб, що вони усвідомлять: любов до матері — не зрада дружині.
Я виконала свою роль. Народила, виростила, поставила на ноги. А тепер — відпускаю. Та все ж чекаю. Що він згадає. Подзвонить. Обійме. Не тому, що повинен. А тому, що кохає.