«Свекруха навіть не приховує, що ненавидить мене» — вона подзвонила мені й звинуватила, що я намагаюся зруйнувати їхній шлюб з Олегом
Я, Наталя Іванівна, звичайна жінка шістдесяти років, мати одного сина. Все життя я присвятила йому, виховувала сама, після того як чоловік пішов, коли Олежкові було всього два роки. Працювала медсестрою в поліклініці, тягла нічні зміни, аби в сина було все — і чиста сорочка, і зошити до школи, і гаряча вечеря.
Син виріс гарною людиною — добрим, вихованим. Я пишаюся ним. Але тепер мені здається, що він усе це розтратив заради жінки, яка не просто не поважає мене, а й відкрито демонструє свою ненависть. Його дружина — Соломія.
Від першого погляду вона здалася мені… занадто. Занадто голосна, занадто гордовита, занадто різка. Коли Олег уперше привів її знайомитися, я відчула щось недобре — у її погляді, у її манері триматися. Великі темні очі дивилися на мене з викликом, а обличчя не мало й натяку на ввічливість. Але тоді я сказала собі: це упередження. Олежко закоханий, отже, я повинна хоча б спробувати її прийняти.
Ми пішли в кав’ярню познайомитися ближче. І вже тоді я зрозуміла: з нею буде важко. Вона без сорому відчитала офіціанта, вимагала замінити десерт, бо той був «недостатньо фотоґенічним», як вона висловилася. Розмовляла крізь зуби, ніби всі навколо — обслуга. А вбрання… міні-комбінезон, що відкривав усе можливе, і декольте аж до пояса. І це — на зустріч із майбутньою свекрухою! Я ледве стрималася, аби не відвести Олежка поговорити.
Я списала це на нерви, на хвилювання. Але ні. З роками стало лише гірше. Після весілля син рідко дзвонив. Я не нав’язувалася, але сумувала. За місяць не витримала — подзвонила сама. А в трубці — холод. Іншим разом, коли він телефонував мені, я чітко чула голос Соломії на тлі: «Поклади трубку, годі вже з нею балакати». Вона не шепотіла, а говорила це голосно, навмисно.
Я не хотіла скандалів, але одного разу спитала у Олежка — що відбувається? Він зідхнув і розповів. Виявилося, у Соломії непроста минувшина. У юності був роман, вагітність, зрада… Вона втратила дитину. Після цього лікувалася у психологів. Він запевняв, що тепер усе гаразд, просто вона трохи мнительна. А я відчувала — це не мнительність. Це ворожість. Відкрита, зла.
Через кілька днів після тієї розмови Соломія сама зателефонувала мені. Кричала. Звинувачувала у всьому, що тільки можна. Казала, що я спеціально наговорюю сина проти неї, що руйную їхню сім’ю, що лізу в їхнє життя. Я була в шоці. Я?! Я, яка все життя віддавала синові, виростила його сама, тепер — чудовисько?
Олег, як завжди, не вступився. Не сказав ні слова. Лише повторив те, що говорить постійно: «Мамо, я дорослий, тепер у мене своя сім’я». А я хто? Я більше ніхто? Жінка, що народила й виростила — тепер не має права навіть на просту розмову?
Живуть вони у її квартирі. Трьохкімнатна, з новим ремонтом. Соломія хвалилася, що це її заслуга, сама купила. Звісно, я розумію, що житло — вагомий аргумент. Та хіба через квадратні метри варто відривати сина від матері?
Я не вимагаю нічого. Не прошу грошей, не нав’язуюся в гості. Просто хотіла залишитися частиною його життя. Дізнатися, як у нього справи, приїхати, обійняти. Хіба це злочин?
Іноді мені здається, що Соломія просто ревнує. Не до Олежка, ні. До мого впливу. Хоч який там вплив — від нього лишилися тільки спогади. Він з нею розмовляє на всіх тонах, а зі мною — офіційно й стримано. Я наче чужа.
Але я все ще сподіваюся. Що він прозріє, зрозуміє, що так не можна — викреслювати матір із життя лише через наказ дружини. Сподіваюся, що в них буде міцний шлюб, що вони усвідомлять — любов до матері не є зрадою дружині.
Я виконала свою роль. Народила, виростила, поставила на ноги. А тепер — відпускаю. Та все ж чекаю. Що він згадає. Подзвонить. Обійме. Не тому, що мусить. А тому, що любить.