Ось новий варіант історії, адаптований до українського контексту:
Тетяна Ярославівна поверталася додому, як завжди, неспішно. Обернувши ключа у замку, раптом почула в квартирі голоси – чужі. Взуття зняла й на шкарпетках прокралася на кухню.
Те, що вона побачила, приголомшило її.
За столом жартома сміялися три дівчини. Посеред них, ніби господиня, сиділа її невістка – Соломія. На плиті кипіла каструля, а в повітрі стояв запах свіжозвареної юшки – тієї самої, що Тетяна зварила вранці на вечерю.
– Що це за бенкет?! – різко кинула вона, і в кухні миттєво звисла мовчанка.
Соломія підняла голову й удавано посміхнулася:
– Матусю, подруги зайшли. Почаювати. Частувала їх. Юшка вийшла смачна, правда ж?
Тетяна Ярославівна мовчки оглянула стіл. На тарілках гостий – залишки її вечері. З шафи дістали найкращий сервіз. Із вази зникли фрукти, куплені на вихідні.
Соломія була в родині вже майже два роки. Син Богдан закохався без пам’яті, одружилися швидко. Спочатку знімали квартиру, але коли господар вирішив продати житло, опинилися перед фактом – йти було нікуди.
– Мамо, прихисти нас трохи, – благав Богдан. – Швидко знайдемо варіант.
Тетяна прихистила. Але відразу поставила умови. І з першого дня зрозуміла: спокійно жити не вийде. Соломія була зухвалою, нешанобливою, відповідала з викликом. І щодня знаходився новий привід для роздратування.
Спочатку крихти на столі. Потім – розкидані речі. Далі – хлопання дверима.
– Чому вас вигнали? – спитала Тетяна одного вечора, не втримавшись.
– Квартиру продали, – відрізала невістка.
– Не вірю. У таких випадках дають місяць, а вам – два дні. Мабуть, у тебе язик з орендодавцями такий самий, як ізі мною?
Соломія усміхнулася, встромила в вуха навушники й відвернулася.
Наступного дня Тетяна зібрала крихти зі столу й демонстративно висипала їх на ліжко невістки. Та розлютилася, почала кричати. Скандал вийшів гучний.
А ввечері з роботи повернувся Богдан. Він мовчки вислухав матір і поставив єдине питання:
– Усе це – через крихти?
– Через неповагу! – скрикнула Тетяна. – Або живете за моїми правилами, або збираєте речі.
Богдан пообіцяв поговорити з Соломією. Та кілька днів поводилася пристойно, а потім усе повторилося. І раптом – різка зміна. Прибирала, мовчала, навіть узвар зварила.
Тетяна насторожилася. І не дарма. Через тиждень син повідомив:
– Мамо, ти будеш бабусею.
Замість радості – розчарування. Дитина – а житла нема. Та ще й невістка, яку вона не переносила.
– Тепер ясно, чому вона змінилася! Ти її умовив! – кинула вона синові. – Але це нічого не міняє. Жити тут ви не будете. Мені ще не на пенсію.
Син мовчав. А наступного дня, як тільки Тетяна пішла в гості, Соломія покликала подруг. Зварена нею юшка пішла по тарілках.
Але Тетяна повернулася раніше. І застала «святкування» на місці.
– Це моя квартира, не ресторан. Геть звідси! – різко сказала вона. – А ти, Соломіє, збирай речі.
Соломія вийшла, не промовивши й слова. Ввечері прийшов Богдан. Побачивши валізу дружини біля дверей, мовчки зібрав своє.
– Якщо підеш, можеш не повертатися, – сказала Тетяна.
Але він пішов. Півроку мати й син не спілкувалися. Лише згодом Тетяна Ярославівна наважилася подзвонити. Вони зустрілися в кав’ярні. Із Соломією вона більше не розмовляла.
Бабусею Тетяна стала, але здалеку. І якщо шкодувала, то лише про одне – що колись впустила невістку на поріг. Бо повага – це не те, що можна заробити животиком. Вона або є, або її немає.