Олег сів у машину, збираючись виїхати з роботи, коли раптом задзвонив телефон. Номер був незнайомий. Він нехотя натиснув на зелену кнопку.
— Слухаю. Хто це?
— Це я… Привіт, — відповів незнайомий жіночий голос.
— Хто — я? — насторожився Олег. — Представтесь!
Пауза. Потім голос, ледве чутно:
— Це я… твоя мама.
Олег завмер. Пальці стиснули кермо, серце закалатало швидше.
— Що за дурниці? Моя мати померла двадцять дев’ять років тому!
— Ні… Я — Наталія… Я народила тебе. Олеже, це справді я…
Він кинув слухавку. Серце билося, долоні спітніли. Йому здалося, що хтось відчинив двері у страшне, глухе минуле, яке він намагався закопати назавжди.
За кілька хвилин телефон задзвонив знову. Той самий номер.
— Я не хочу вас чути, — різко сказав він. — У мене немає матері. Жінка, що мене народила, кинула, коли мені було дев’ять. І з того часу я сирота.
— Я благаю про одне — дай мені п’ять хвилин. Заклинаю…
— Навіщо? Щоб почути чергову брехню?
— Просто зустрінься зі мною. Один раз. Я все поясню.
Олег не хотів. Але розумів — вона не відступить. Вона знайде його адресу, прийде до дому, дістане дружину, налякає доньок.
Через два дні вони зустрілися в парку на околиці Вінниці.
Наталія Петрівна сиділа на лавці, сутула, постаріла, але все ще намагалася зберегти сліди колишньої краси. Руки тремтіли.
— Привіт, Олежку…
— Олег, — холодно поправив він.
Вона підвела очі — у них була розпач.
— Я знаю, я винна… Але я не могла інакше…
Він мовчав. Перед очима стояли картини з дитинства — як вона кричала, як шпурляла посуд, як йшла на побачення, залишаючи його самого.
— Ти залишила мене у тети Гали. І сказала: “Я повернуся через місяць”. А сама втекла до Польщі з якимось бізнесменом.
— Я думала, він допоможе нам обом… Але він не захотів тебе. І я…
— Ти обрала його. Не мене.
Вона всхлипнула.
— Мені більше нікого просити. Чоловік помер, його діти мене вигнали. Жити нема де. Їсти нема що. Я зовсім одна.
— Тобі себе шкода? — запитав він, трохи схиливши голову. — А мені у дев’ять років було кого шкодувати?
— Пробач мені… Я не знала, як просити вибачення. Усе чекала, що ти сам з’явишся…
— Ти навіть листівки мені не надіслала. Ані разу.
Мовчання. Потім Наталія прошепотіла:
— А ти все-таки хороша людина… Ти виріс справжнім.
— Я виріс завдяки людям, яких ти ненавиділа. Теті Галі. Моїй дружині. Моїм друзям. Але не завдяки тобі.
Вона простягнула руку до нього, але він відсторонився.
— Я тебе не засуджую. Але ти для мене ніхто. Навіть не ворог. Просто пусте місце.
— Я вмираю… — прошепотіла вона.
— Значить, тобі треба сповідатися. Але не переді мною.
Він підвівся й пішов геть, не озираючись.
І вперше за багато років відчув у грудях легкість. Минуле нарешті відпустило. А життя — тривало.