Ти просто «зручний». Поки до тебе не знадобились — забудуть.
Ігор приїхав за друзжиною до тещі — забрати додому після чергової «невеличкої сварки». Зупинив авто біля старого дев’ятиповерху, поправив комір і пішов до під’їзду. Вже майже дійшов до дверей, як раптом помітив когось біля вікна на першому поверсі. Серце стислося.
— Мам?.. Ти що тут робиш? — зніяковіло спитав він, впізнавши свою матір.
— Тихіше, — прошепотіла Наталя Степанівна, — йди сюди.
— Що відбувається? — насупився Ігор.
— Підійди та послухай… — вона показала на розчинену кватирку.
З квартирі тещі лунали жіночі голоси. Говорили голосно, без сорому. То були Марія — його дружина — та її мати.
— Мам, ти б бачила, як вони перелякались. Особливо та — з очима на мокрому місці. «Я винна, не вберегла онука!» — Марія реготала. — Усе йде за планом. А мій Івасик — просто подарунок: чуть що — біжить рятувати, як песик. Навіть до лікарні відвіз. Я ж знала, що якщо не придавлю його цією «вагітністю», то ніколи не дочекаюсь пропозиції.
— Марусь… ну це ж підло, — нерішуче заперечила її мати.
— Мам, та ти нічого не розумієш. Зараз головне — відтягнути у нього квартиру. У них же трешка у центрі, не забувай. Я вже йому натякала — треба з’їжджатись, раз дитина на підході. А потім як-небудь підсунемо старих. Головне — Іван усе проковтне. Він же не з тих, що гучно дверима хлопають. Його можна тихенько… направляти. Як мені треба.
Ігор стояв, ніби йому з грудей вирвали сердце. Він слухав кожне слово, не маючи сили рушити з місця. Поруч мати міцно стиснула його руку.
— Ти чув? — тихо спитала вона.
Він кивнув. Обличчя стало білим, як папір.
— Ходімо.
Вони піднялись у квартиру. Ігор різко натиснув дзвінок. Двері відчинила Марія, вся сяюча — мабуть, ще під враженням від власної промови.
— Коханий! А ти чого так рано? — промовила вона, натягнуто посміхаючись.
— Слів не збирай. Я сам їх тобі завезу, — спокійно сказав Ігор. — І завтра подаю на розлучення.
— Що?.. Ти з глузду з’їхав? Чому?
— Бо усе почув. Про «вагітність», про квартиру, про те, який я «зручний». Дякую, що швидко показала, хто ти насправді.
Марія спробувала щось сказати, але слова застрягли в горлі.
Наталя Степанівна лише кинула колишній невістці:
— А я ж себе докоряла. Думала — не прийняла тебе, не знайшла спільної мови. А виявляється, материне серце все відчуває. Просто не хотіло видити.
Вони пішли. Ігор не обертався. В грудях ніби полегшало — наче нарешті зняв з плечей величезний тягар. Він ішов мовчки, а поруч мати — вперше за багато років — теж нічого не говорила, лише міцно тримала його долоню. Мовчазна підтримка, яка значила більше за будь-які слова.