Досі не можу зрозуміти, коли саме все пішло шкереберть. Як так вийшло, що жінка, яка була для мене опорою, другом, наставницею — раптом так легко перекреслила все заради чоловіка. Чоловіка, який не вартий і півслова з її минулого.
Мати народила мене пізно, у тридцять років. Завжди казала, що я — її сенс, її дитина «для себе». Батько в моєму свідоцтві — прочерк, і жодного разу вона не згадала, хто він. Жили ми скромно, але щиро. Дорогих речей не було, зате була любов. Вона працювала бухгалтеркою, а ввечері ми пекли пряники, дивилися серіали, обговорювали все на світі. Я була впевнена: наш зв’язок нерозривний. Вона ні з ким не зустрічалась, не ходила на побачення, жила мною. До п’ятнадцяти років це була справжня ідилія.
А потім з’явився він. Орест. Колега з сусіднього відділу. Одного дня вона прийшла додому з палаючими очима — я відразу зрозуміла: у неї з’явився хтось новий. Незабаром почалися побачення, шепоти в телефон, нові сукні. Я раділа за неї — щиро. Та десь всередині клубочком звивався жах. І недарма.
Одного разу вона просто сказала: «Переїжджаємо до Ореста. У нього двокімнатна, тобі виділимо власну кімнату». Я намагалася заперечувати — не через ревнощі, а тому, що відчувала: щось не так. Він мовчки дивився крізь мене, ніби я меблі. Але мати не слухала. «Ти не розумієш, я щаслива», — твердила вона. Мені залишилося лише підкоритися.
Спочатку було тихо. Жили, як сусіди. Він — сам по собі, я — у своїй кімнаті, мати між нами, мов буфер. Потім вони одружилися. За тиждень до мого випускного. Все розвалилося. Він змінився — не те щоб раніше був ласкавим, але тепер став тираном. Принижував нас, командував, вигадувані претензії виливав у крик.
— Дві баби в хаті, а смачненького немає? Вона у школі, а ти звідки? — гарчав він. — На підборах вирядилася, за хлопцями біжиш, так?
Кричав, забороняв їй виходити, влаштовував сцени ревнощів, читав листування, кидав телефон. Мати плакала, а потім він приходив із квітами. І так по колу. Я сто разів благала: «Підемо, я з тобою, не бійся, ти не одна». А вона лише витирала сльози: «Ти не розумієш, ти ще дитина. Я його кохаю».
Кохала… Настільки, що зрештою він заборонив їй платити за моє навчання. Мати здавала нашу квартиру, відкладала гроші, я мріяла вступити на юридичний. Вчилася, зубрила ночами. І коли не пройшла на бюджет — розраховувала на її допомогу.
Але Орест сказав:
— Жінка має стояти біля печі. Я ще й за її інститут платитиму? Вийдеш за багатого — тоді й навчайся.
Я вибухнула. Вилила на нього все, що думала. Зібрала речі та пішла. Мати… Навіть не спинила мене. Назвала невдячною і сказала, що я маю просити в нього вибачення.
Я не вибачилась. З того часу ми не спілкуємося. Ні дня, ні хвилини. Вона пішла за ним, повністю розчинилася в його грубості. Тепер говорить його словами, рухається, як він, навіть жартує так само — різко, брутально. Коли дзвонить, якщо взагалі дзвонить — у голозі холод. Відстороненість. Ніби я не донька, а колишня знайома.
Я більше не борюся. Зрозуміла: мати вже не та. Та, що кохала, пекла мені палянички, вкривала ковдрою — зникла. Вона померла того дня, коли обрала чоловіка, а не дитину. Її втрата — мій шрам. Але мій вибір — не дозволити цьому болю спалити те живе, що залишилось у мені.
Нехай живе своїм життям. Тільки от, коли залишиться сама — нехай пам’ятає, кого зрадила заради чужого.