У Оксани видався рідкий вихідний, і вона вирішила приготувати щось смачненьке для своїх домашніх. Трохи подумавши, зупинилася на яблучному штруделі — улюбленому десерті родини. Але, заглянувши у комору, зрозуміла: борошно скінчилось. Довелося надягнути пальто, замкнути двері на ключ і піти до найближчого магазину. Нікого вдома не було — чоловік з синками поїхав до батьків у сусіднє село, а донька, як Оксана точно знала, залишилася у місті.
Та коли вона повернулася з пакетами, відчула — у хаті хтось є. І не просто «є»: на порозі стояли туфлі Євгенії. Серце стиснулося. Тихенько поставила покупки на кухні, підійшла до кімнати доньки і… завмерла. На ліжку, згорнувшись у клубочок, ридала її Женя.
Спочатку Оксана збентежилася, але швидко взяла себе в руки. Сіла поруч, гладила доньку по волоссю. Євгенія, ледве крізь сльози, почала розповідати. Про те, як у її житті з’явився Олег, як він клявся у коханні, як вони майже рік були разом. І як у мить усе розлетілося.
Коли Женя дізналася про вагітність, спочатку зраділа — злякалася, але зраділа. Вирішила спершу поговорити з Олегом, а потім вже казати батькам. Та Олег злякався більше. Набагато більше. Він просто зник — не відповідав на дзвінки, викреслив її зі своїх соцмереж, ніби її ніколи не існувало.
— Мамо, — схлипувала Євгенія, — тільки не сердься… Я не ховала навмисно. Просто думала, що все буде інакше…
Оксана мовчала. Але не від люті. Від болю. Від образи за свою дитину. Вона обняла доньку і тихо промовила:
— Ти нікому нічого не винна, чуєш? Тільки своїй дитині. А все інше ми подолаємо. Разом.
Ввечері, коли повернувся Богдан із синами, Оксана розповіла чоловікові про все. Він довго мовчав. Потім подивився на доньку, на дружину — і посміхнувся:
— Ну, Оксанко… Ти ж знаєш, я завжди мріяв про третю донечку. Не вийшло — то хай буде онука. А може, й онук. Та й взагалі — це ж щастя. Хоч і несподіване, хоч і непросте. Але наше.
Оксана з полегшенням зітхнула. Богдан був людиною простою, але надійною. Євгенія усміхнулася крізь сльози. Того вечора вони вечеряли всією родиною, уже знаючи, що незабаром у їхньому домі стане на одну людину більше.
На сімейній нараді вирішили: Женя візьме академвідпустку, а після народження дитини повернеться до навчання. Шукати Олега Богдан заборонив рішуче:
— Такий зять нам не потрібен. Тікачів ми в родину не приймаємо.
З цим усі погодилися.
Але, як це часто буває, село загуло. Люди пошепки обмовляли: «Привезла в спідниці», «Від одруженого», «Сама винувата». У вічі ніхто не говорив, але Оксана відчувала — обговорюють.
Якось у магазині до неї підійшла місцева базікальниця — Марта.
— Привіт, Оксанко. Чую, твоя Женя завагітніла? Хто батько? Чи може й сама не знає?
Оксана мовчки поклала перед нею пачку свічок.
— Це, щоб тобі ясніше було роздивитися, хто від кого. Бо я у своєї доньки нічого підозрілого в спідниці не бачила. А ти, може, зі світлом побачиш.
Черга жінок засміялася. Марта зблідла і більше не чіплялася.
Євгенія народила дівчинку. Назвали її Соломією. Богдан не натішався на онуку. Через два роки Женя вийшла заміж за доброго чоловіка, який прийняв дівчинку як рідну. Жили вони довго та щасливо — у любові й взаємній повазі.
Так, як і має бути в справжній родині.