Ой, послухай… Свадьби не було. Наречений так і не приїхав до своєї нареченої.
Скільки дівчат з дитинства мріють про білу сукню, віночок з квітів, про мурашки від слів «оголошую вас чоловіком і дружиною»… Марічка була однією з них. Вона завжди була тихою, скромною, мрійливою і легкою на рану. Скільки разів вона закривала очі, коли по телевізору показували весілля, і уявляла, як саме вона піде під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, з тремтінням у серці.
Свого Олега вона зустріла ще в університеті. Вони вчилися на юрфаці, але в різних групах. Він — високий, світловолосий, підтягнутий, з бешкетним поглядом. Вона — тендітна, з тонкою поставою, ніжною усмішкою. Весь факультет говорив, що вони створені один для одного. Олег не відходив від неї ні на крок: провожав додому, носив каву в морозні ранки, малював сердечка в її зошитах. Їхні стосунки були ніби з казки — світлі, ніжні, щирі.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів їхні родини вже дружили, разом їздили на дачу, веселилися за одним столом. Вирішили одружитися відразу після випуску. Все йшло ідеально. Марічка з подругами тижнями вибирала сукню, передивлялася каталоги, бігала по салонам. А одного разу побачила уві сні сукню своєї мрії — ніжне мереживо, кремовий шовк, легкий шлейф — і прокинулася з думкою: «Таке має бути моїм».
Вона поїхала з подругами до найближчого салону. Продавниця Тетяна, почувши її розповідь, усміхнулася і сказала:
— Недавно повернули сукню — таку, як ви описали. Хочете, покажу?
Марічка закохалася в неї з першого погляду, навіть без примірки. Вона була немов сплетена з її мрій. Тільки подруга прошепотіла: «Таня казала, що весілля у тієї нареченої не відбулося… Може, не варто?» Але Марічка не хотіла нічого слухати. Доля — значить, доля. Сукню запакували, і вона з нетерпінням чекала того дня.
Перед весіллям вона зупинилася в готелі — побути наодинці, подумати. Наділа сукню ще раз, покрутилася перед дзеркалом. І раптом їй здалося, що у відбитті на її голові — чорна стрічка. Злякалася, але відігнала цю думку, зваливши на хвилювання.
Зранку все йшло як по маслу: візажист, зачіска, сукня… Марічка виглядала, як з обкладинки журналу. Батьки, зайшовши до номеру, аж замовли від захвату. Залишалося лише чекати Олега. Пройшла година. Потім ще півгодини. Марічка вже не посміхалася. У вікно вона побачила поліцейську машину. Щось обірвалося в грудях. Вона вийшла у коридор, ледве тримаючись на ногах.
— Вибачте… ви Марія?.. — запитав молодий сержант. — Ваш наречений… Олег… він загинув. Аварія. П’яний водій вилетів на зустрічну. Він помер на місці.
Марічка не плакала. Вона просто завмерла. А потім сіла на підлогу й закрила обличчя руками.
Минуло три дні. Вона стояла на кладовищі в тій самій сукні, але тепер з чорною стрічкою на голові. У руці — їхнє спільне фото. Вона поклала його в труну, нахилилась, поцілувала холодне чоло коханого й прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З того дня її ніхто не бачив усміхненою. Вона ніби згасла. Жила на автопілоті. Батьки казали, що це депресія. Лікарі — що реакція на втрату. Але мати знала: їЇ дочка поступово відходить.
Рівно через рік, у день, коли мало бути їхнє весілля, серце Марічки зупинилося. У лікарні написали: «зупинка серця під час сну». А в руках у неї знайшли те саме весільне фото.
Кохання було справжнім. Настільки справжнім, що його не пережити.
Ти віриш, що любов може бути такою сильною, що без неї неможливо жити?..