Він повернувся додому на світанку. На губах — присмак минулого.
Олег з’явився на порозі ледь засяючим ранком. Його не було всю ніч. У передпокої його зустріла Марія — бліда, з заплаканими очима, у нічній сорочці, босонога.
— Чому не подзвонив? — голос її тремтів, як натягнута струна.
— Не зміг… Вибач, — тихо відповів він, уникаючи погляду. Пройшов у кухню, автоматично поставив турку, засипав мелену каву, налив води.
Він не знав, з чого почати. Що сказати? Як пояснити, що одна ніч перевернула його всередині? Чи зрозуміє Марія? Чи повірить?
Вона сіла навпроти, мовчки, без докорів. Просто чекала.
Олег дістав із кишені акуратно складений аркуш паперу, розгорнув. Лише один погляд дружини — і вона все зрозуміла. Ім’я. Одне єдине слово: “Ліза”. І все стало на свої місця.
Три роки тому. Все почалося у звичайну п’ятницю.
Робочий тиждень скінчився, Олег Миколайович, керівник інженерного відділу у будівельній компанії, із полегшенням зачинив за собою двері офісу. Було тепло, пахло весною і надіями. Він мріяв про тиху вечерю, про сміх дітей, про плани на дачу з улюбленою дружиною Марією. Все було, як завжди. До одного випадкового погляду.
Він побачив її.
П’ятнадцять років без зустрічей — і впізнав одразу. Ліза. Перше кохання. Та, від якої колись горіло в грудях, перехоплювало подих і німіли долоні.
Він згадав: восьмий клас, її золотисті кучері, сором’язливі посмішки, несміливі погляди. Перше зізнання. Три роки шкільної дружби, поцілунок на випускному, обіцянка бути разом… А потім — холодне прощання: “Я виходжу заміж. Наше дитинство — у минулому”.
Він страждав, але життя не зупинилося. З’явилася Марія. Надійна, спокійна. З нею він побудував сім’ю, народилися діти, з’явилися звички і буденність.
Але та зустріч… Вони стояли обличчям до обличчя на проспекті. Ліза щось розповідала про наукову конференцію, про суботу у місті юності. Він кивав, але чув не слова — а біяння власного серця.
У кафе все змішалося — минуле і теперішнє. Ліза — успішна, гарна, одружена. Дітей поки нема, але все попереду. Вона сміялася, торкалася його руки — і він забував, хто він, де він і кому має подзвонити.
Потім був номер у готелі. Шампанське. Гірко-солодка ностальгія. Тієї ночі він був тим юним закоханим. Він цілував її волосся, шепотів те, що не сказав у юності. Ліза повторювала: “Я тебе ніколи не забувала”.
Але ранок прийшов, як вирок. На вокзалі вона плакала, він мовчав. У потязі вона залишила номер — на зім’ятому клапті паперу. І зникла.
Олег повернувся додому. На світанку. Винуватий, розгублений. Діти вийшли з кімнат — тривожні, затихлі. Він навіть не знайшов слів. Лише прошепотів:
— Пробачте…
На кухні — звична тиша. Марія сиділа навпОчікування висохли, як ті квіти, що вона колись принесла з собою.