Ігор повертався з роботи, коли задзвонив телефон. Він ледь глянув на екран — дзвонила мати.
— Сину, ти де? — голос Ганни Петрівни звучав так радісно, що чоловік навіть здригнувся.
— Їду з роботи, мамо. Щось трапилося?
— Приїжджай. Ми тебе чекаємо, — весело відповіла вона.
— Ми? Хто ми? — не зрозумів Ігор.
— Приїжджай — сам побачиш.
— Зараз буду, — коротко відрізав він і перервав дзвінок.
За двадцять хвилин він зайшов у квартиру матері, відчинив двері у вітальню — і застиг. На дивані сиділа його мама… і на колінах у неї — його донька Оленка.
— Наталю, сьогодні зустрів маму, — почав він вечером, підходячи до дружини.
— І?
— Вона питала, чи може прийти на день народження Оленки…
— Ні, — різко перебила Наталя, навіть не обертаючись.
— Послухай, може, вже час пробачити їй? Два роки минуло…
— Для тебе — минуло. Для мене — пройшло лише два роки, і я пам’ятаю кожен день! Те, що вона зробила, я не забуду ніколи.
— Наталю, вона сумує за онукою. Вона вибачилась… Живемо один раз. Нехай прийде.
— Ні! — очі дружини спалахнули. — Я не хочу її бачити!
— А я хочу! Це моя мати, до речі! І якщо чесно, ви тоді обидві були неправі. Чому постраждала лише вона?
— Значить, я винна? Добре. Нехай вона приходить. А ми з Оленкою поїдемо. Святкуйте удвох!
— Наталю, не смій так робити! Я за себе не ручаюсь!
— Ще як посмію! — кинула вона і вийшла з кімнати.
Колись Наталі всі заздрили. Чоловік — вродливий і успішний, квартира — одразу після весілля. А свекруха… здавалося, золота жінка. Наталя на роботі хвалилася:
— Уявіть, Марія Іванівна наполігла, щоб Ігор купив мені шубу. Сказала: «На зупинці мерзнеш!» Отака турбота!
— Вона нам продуктів цілими сумками приносить. Сама дивиться, чого не вистачає, і замовляє!
— На день народження — останній айфон! Сказала: «Давно тобі треба оновка». Мрія, а не свекруха!
Коли Наталя завагітніла, свекруха ніби стала богинею. Записувала до найкращих лікарів, приносила найкращі фрукти, теплий одяг, вітаміни.
Але тільки народилася Оленка — усе змінилося.
Свекруха приходила щодня. Купала, годувала, контролювала.
— У тебе мало молока. Бо ти не стараєшся!
— Я стараюся! — ледь не плачучи, відповідала Наталя.
— Так! Ледащиця ти. Ось і дрімаєш на ходу!
Ігор просив матір приходити рідше. Вона образилася. Почалися дзвінки по сто разів на день:
— Як Оленка? Що їла? Як спала?
— Не забудь провітрити. Та не застуди!
— Пюре як зробила? Без грудочок?
Наталя почала тихо ненавидіти цю турботу. Її не слухали, не поважали. У ній бачили лише обслуговувальний персонал для онуки.
Одного разу, після чергової лекції про гречку, Наталя не витримала:
— Залишіть мене в спокої!
— А я й не збиралася йти! — різко відповіла свекруха. — Мені байдуже на тебе. Мені важлива Оленка! І я буду тебе контролювати, хочеш ти цього чи ні!
За годину Наталя пішла гуляти з донькою. Проходячи повз аптеку, згадала, що треба купити перекис. Коляску зафіксувала біля входу, забігла на хвилинку… А коли вийшла — коляски не було.
Світ обірвався.
Крики, сльози, натовп, поліція… Ігор примчався за півгодини.
І тут — дзвінок від матері:
— Сину, ти де?
— Мамо? — він ледь дихав.
— Я Оленку знайшла. Вона самотужки стояла! Як ти взагалі можеш доручати дитину Наталі?!
— Їду! — відрізав він.
— Ледащице, не плач. Усе гаразд. Оленка у мене.
— У твоєї матері?! — Наталя зблідла. — Вона… вона це зробила?
— Так.
Вони поїхали. Скандал був жахливий. Свекруха виправдовувалася:
— Я хотіла покарати. Щоб знала, як із дитиною не можна поводитися!
— Покарати?! — Ігор був у люті. — А якби ми до поліції пішли? Ти розумієш, ЩО ти зробила?!
— Мені все одно! Я хотіла як краще!
— А вийшло, як завжди.
Наталя стояла з холодним обличчям:
— Я не пробачу. Не смійте дзвонити. Не наближайтеся до нас. Для Оленки бабусі не існує.
Так і живуть. Свекруха більше не приходить. Дзвонити не може — номер заблоковано. Наталя, побачивши її на вулиці, забирає доньку в інший бік.
А Оленці скоро три. Бабуся для неї — чужа жінка…
**Мораль:** Любов не повинна бути контролем, а турбота — не повинна переростати у тиранію. Найважливіше в родині — повага та довіра, інакше навіть найщиріші почуття можуть обернутися болем.