Гірке свято: драма Олесі
Олеся сиділа біля кухонного столу, знову і знову перераховуючи гроші. Гаманець був майже порожній, а до зарплати ще цілий тиждень.
—Мало,— зітхнула вона.— Та що вдієш? Така вже зарплата…
Треба було сплатити комунальні, купити продукти, але на що? Олеся блукала магазином у центрі містечка Глибочок, важко зітхаючи, коли бачила цінники, які немов підростали на очах. У підсумку вона змогла дозволити собі лише молоко, батон і пачку макарон. На олію грошей не вистачило, але маргарин був у межах можливого. Кава, чай, цукерки до чаю, улюблений сир — усе це залишилося на полицях.
Олесі нічого не залишалося, як іти до колишньої свекрухи за овочами. А там її чекало неминуче:
—А я тобі казала!— ще раз промовить Марія Іванівна.
Свекруха була жінкою суворою, але мудрою. Їй йшов сімдесят шостий рік, і вона завжди виявлялася правою. Якби Олеся послухала її роки тому, можливо, зараз не рилася б у гаманці зі сльозами на очах. Може, жила б, як усі нормальні люди. Чи навіть краще! Але що було, те минуло.
Два роки тому її чоловік, Богдан, пішов. І як пішов — прямо на її День народження. Олеся цілий день метушилася на кухні, накрила розкішний стіл. Богдан сів, з задоволенням поїв і раптом заявив:
—Усе, Олесю. Досить. Я йду від тебе.
Вона завмерла, не вірячи своїм вухам. А він продовжив, не приховуючи роздратування:
—Тобі скільки сьогодні стукнуло? Сорок один, правда? А мені сорок п’ять. У такому віці в нас уже повинні бути онуки! А де вони? Немає їх. Тому що дітей у нас немає. Ти їх народити не спромоглася!
—Що ти несеш?— Олеся захлинулася від образу.— Ти про що взагалі? Бідний, стомився, так? Які з тобою діти? Ти за котом не дивишся, він у тебе голодний цілими днями блукає! Я по квартирі навшпиньках ходжу, а ти ревеш, що я шумлю! Які тобі діти? Та я, можливо, спеціально від тебе народжувати не хотіла!
Звідки в ній з’явилася така сміливість? І навіщо? Богдан, ніби чекав цього, схопився, відштовхнув стілець і кинув на прощання:
—Поживу поки в іншому місці. Даю тобі час знайти житло. Квартира-то моя!
Двері грюкнули, залишивши за собою мертву тишу. Олеся сиділа, не знаючи, що робити, а в грудях розросталася порожнеча.
Пізніше їй розповіли, що Богдан «трохи одружився» із молоденькою продавчинею з взуттєвого магазину, куди він якось зайшов по черевики. Розповідали з насолодою, змакуючи, як її колишній бігав до неї з квітами. А квіти ці були з їхньої дачі — лілії, які Олеся роками вирощувала: ніжно-рожеві, лимонно-жовті, тигрові, вогненно-червоні. Він вирвав їх з корінням, поламавши стебла, не шкодуючи.
Олесі було жаль дівчину. Думає, що вхопила удачу? Та ну. Богдан пошкодував грошей на букет, пошкодує і на сукню, і на туфлі. Хоча, дивлячись на його нову обраницю — високу, міцну, впевнену,— ставало зрозуміло: жаліти її не варто. Богдан явно вибирав таку, щоб «цілий дитячий сад народила». Що ж, нехай спробує.
Чи знала свекруха про роман сина? При Олесі вона лаяла Богдана, але й їй дісталося:
—А я тобі що казала двадцять років тому? Завдягнеш щось незграбне! Скільки я тобі нормальних речей подарувала? Де вони? Ось тепер і ходи сама!
Олеся пам’ятала ті «прямоті» — величезні штани до колін, з начосом, у кумедний квіточковий візерунок. Богдан би втік ще раніше, побачивши її в такому.
Розпочався розподіл майна. Богдан твердив: «Усе моє!» Але суд поділив усе навпіл. Олесі дісталася дача, Богдану — квартира. Тут втрутилася Марія Іванівна, яка вже роки жила на дачі, здаючи свою квартиру за чималі гроші:
—Так, діточки, а мене запитати не хочете? Олеся сюди начолітить, чоловіків приводитиме, а я куди?
—До себе додому, мамо,— відрізав Богдан.
—Ох ти, розумник! А дівка твоя щодня на роботу як добиратиметься? А ти зі своєю продавчинею в квартирі розважатимешся?
У підсумку вирішили: Марія Іванівна залишилася на дачі, свою квартиру віддала синові, а Олеся зберегла їхнє з Богданом житло. Але лише вона зітхнула з полегшенням, як навалилася нова біда: суд поділив не тільки майно, а й борги. Тепер Олеся сплачувала половину кредиту Богдана. За «гарне життя» довелося платити.
Ось чому вона поволі йшла до автобусної зупинки. Автобуси в Глибочку ходили рідко, раз на тиждень. Усі на машинах, а в транспорті — лише бабусі, які знали одна одну все життя. Вони базікали, скаржилися на пенсії, ціни, обговорювали новини. Олеся мовчала, дивлячись у вікно. Їхати випрошувати овочОлеся глянула у вікно автобуса, де за промоклим склом плили дощові краплі, і зрозуміла, що нарешті знайшла в собі силу почати все спочатку.