За часів СРСР я одружився з дівчиною, у якої було троє дітей, і ніхто їм не допомагав, вони були зовсім самотні.
— Андрію, ти що, справді хочеш одружитися з продавчинею, у якої троє дітей? Зовсім глузду позбувся? — з насмішкою плеснув мене по плечу Вітько, мій сусід по кімнаті в гуртожитку.
— А що тут такого? — я навіть не відірвався від годинника, в механізмі якого колупався викруткою, але краєм ока глянув на нього.
Ті роки — вісімдесяті — наш провінційний містечко жив повільно, без метушні. А для мене, тридцятирічного самотнього чоловіка, все зводилося до дороги між заводом та ліжком у гуртожитку. Після інституту осів тут: робота, трохи шахи, телевізор і рідкі зустрічі з друзями.
Іногда дивишся у вікно, побачиш дітей у дворі — й нахлинає: згадується, як мріяв про сім’ю. Але швидко відганяєш думку — яка вже сім’я в чотирьох стінах общаги?
Все змінилося одного дощового жовтневого вечора. Зайшов у крамницю по хліб. Скільки разів уже ходив — все однакове. Та цього разу за прилавком стояла вона — Оксана. Раніше якось не помічав, а тепер погляд затримався. Втомлені, але теплі очі, у глибині яких ховалася яскрава іскорка.
— Білий чи житній? — спитала вона, ледве помітно посміхаючись.
— Білий… — пробурчав я, наче спантеличений школяр.
— Щойно з пекарні, свіжий, — спритно загорнула і подала мені.
Коли наші пальці торкнулися, щось ніби клацнуло. Шукав у кишенях дріб’язок і водночас нишком розглядав її. Проста, у халаті, років під тридцять. Втомлена, але з якимось сяйвом усередині.
За кілька днів я побачив її на зупинці. Оксана тягла сумки, а поряд крутилися троє діток. Старший — хлопець років чотирнадцять — серйозно стискав важкий пакет, дівчинка тримала за руку малого.
— Давайте допоможу, — запропонував я, беручи сумку.
— Не треба, дякую… — почала вона, але я вже завантажував речі в автобус.
— Мам, а це хто? — без церемоній поцікавився молодший.
— Тихіше, Тарасе, — ущухнула його сестра.
У дорозі виявилося, що живуть вони недалеко від мого заводу, у старій хрущовці. Старшого звуть Іван, дочку — Ганна, а молодшого — Тарас. Чоловік Оксани загинув кілька років тому, і з того часу вона сама тягне всю сім’ю.
— Живемо, не скаржимося, — сказала вона з втомленою усмішкою.
Тієї ночі я довго не міг заснути. У голові крутилися її очі, голос Тарасика, і десь усередині прокидалося забуте почуття — ніби щось важливе чекає мене попереду.
З того часу я частіше почав заглядати до магазину. Брав то молоко, то пряники, то просто заходив. Колеги на заводі почали жартувати.
— Ти, Андрію, що? Тричі на день у крамницю — це кохання, — посміхався Петрович, мій начальник.
— Та свіжі продукти шукаю, — відмахувався я, червоніючи.
— Чи може продавчиню? — підморгував він.
Одного вечора я наважився підійти до Оксани після зміни.
— Дозвольте донести сумки, — сказав я, намагаючись звучати стримано.
— Не варто… якось незручно…
— А от на стелі спати — справді незручно, — пожартував я, забираючи пакети.
Дорогою вона розповідала про дітей. Іван підробляє після школи, Ганна — відмінниця, а Тарас нещодавно навчився зав’язувати шнурки.
— Ви дуже добрий. Але не варто нас жаліти, — раптом промовила Оксана.
— Я й не жалію. Хочу бути поруч.
Пізніше я прийшов до них — кран полагодити. Тарас крутився поруч, цікавився інструментами.
— А ти й літачок зможеш полагодити?
— Неси, подивимося, — усміхнувся я.
Ганна просила допомогти з математикою. Сіли вирішувати разом. За чаєм говорили про життя. Лише Іван тримався осторонь, насторожено. Потім я почув розмову:
— Мам, він тобі потрібен? А якщо піде?
— Він не такий.
— Всі вони однакові!
Я стояв у коридорі, стиснувши кулаки. Хотів піти. Але згадав, як Ганна сяяла від п’ятірки, як Тарас сміявся, коли ми лагодили його літак, і зрозумів — ні, не можу піти.
Плітки на роботі ширилися, але мені вже було байдуже. Я знав, заради чого живу…
— Слухай, Андрію, — казав мій друг Вітько, — ти це… добре подумай. Нащо тобі ці проблеми? Знайди нормальну дівчину, без дітей.
— Ти при здоров’ї, Андрію? Одружитися з продавчинею, у якої троє дітей?! — обурювався Вітько, сусід по общазі.
— Відчепись, — буркнув я, продовжуючи колупати годинник.
— Та не в тому річ… просто троє дітей — це…
— Замовкни, Вітьку.
Одного вечора я сидів з Тарасом, допомагаючи йому з аплікацією для школи. Хлопчина старанно вирізав деталі, висунувши язика від старання.
— Дядьку Андрію, ти до нас назавжди прийдеш? — раптом спита— Так, Тарасику, назавжди, — відповів я, поклавши руку на його маленьке плече, і в серці моєму затихло щось важливе.