Розлучилася з чоловіком у травні. Пішов від мене, грюкнувши дверима, до тієї, яка «молодша та гарніша». Але це вже деталі.
Чоловік був звичайним. Перед шлюбом — уважний, ніжний. З усіма атрибутами романтичних віршів. А потім пробна версія закінчилася, а ліцензія виявилася з обмеженим функціоналом.
Нічого кримінального, звісно. Але була одна заноза. Почав рахувати гроші. Та все якось з перекосами.
Так, зарплата в нього була в середньому на десятку більше, ніж у мене (то в нього зростала, то в мене, але незначно). І це означало, що він «годувальник», а на мені — увесь побут. А от витрати він рахував за особливою формулою.
Якщо покупки «для дому» — це він на мене витратився.
«Для дому» була машина з кредитними платежами по 5 тисяч гривень на місяць. На якій він раз на тиждень возив мене до АТБ за продуктами.
«Для дому», тобто «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» була покупка дитячих речей, іграшок, оплата садочка та педіатрів.
«Для мене» була оплата рахунків. Адже цим займалася я. А якщо гроші витрачала я, то це «мої» витрати.
Усе це було «для дружини». Тому «на чоловіка», як виявилося, із сімейного бюджету йшли сущі копійки. І в очах чоловіка та його родини я була «дірою в бюджеті». Грошей приносила менше, а витрачала майже все, що заробляв він. Він любив наприкінці місяця підколоти, запитавши, скільки залишилося грошей. А грошей, звісно, не було.
Останній рік шлюбу в нього з’явилася улюблена фраза: «Треба обмежити тебе у витратах. Щось ти багато хочеш». І він обмежував.
На початку шлюбу ми домовилися, що залишатимемо собі по 3 тисячі, а решту складатимемо в бюджет. Потім він вирішив, що братиме собі й різницю у зарплатах. Тобто він залишав собі 6 тисяч. А мені на особисті потреби так і залишалося 3.
Потім він щось там порахував і скоротив свій внесок у сімейний бюджет ще на 3 тисячі. Ключовою фразою було: «У тебе один шампунь за сотню коштує, а я голову милом мию».
Отже, останній рік шлюбу на місяць для утримання дому, покупки продуктів, оплати кредиту за машину та витрат на дитину мені виділялося 15 тисяч. Шість давав він. Дев’ять виділяла я. Але цього, звісно, не вистачало.
Я перестала відкладати трійку на особисті потреби і вкладала в утримання родини всю зарплату. 12 тисяч. Відкладаючи на себе рідкісні премії та дрібні доплати. Продовжуючи слухати, як чоловік мене утримує. І як він планує «ще більше скоротити» мої витрати. Бо нехай не буде меркантильною.
Передчую питання: «А чому не розлучилася?»
Була дурною. Слухала його. І його матір. І свою матір. І вірила, що все саме так і є. Він мене утримує, а я просто не вмію витрачати гроші. Ходжу в старому. Економлю кожну копійку. Ковтаю кеторол і відкладаю візит до зубного, бо безкоштовна клініка на ремонті, а витратити гроші на платного лікаря не можу.
Зате чоловік щомісяця має 9 тисяч на свої хотілки. І хизується своїм умінням «правильно розподіляти бюджет». То купить собі телефон. То брендові кросівки. То сабвуфер у машину за якісь шалені гроші.
І ось — розлучилися. Пурхнув великий «утримувач» від дружини-запаскухи. До тієї, що не ходить у секонд-хенді, пудрить носик, тренується у спортзалі, а не витрачає вечір на вигадування сніданку, обіду та вечері в умовах обмеженого бюджету та в’язання дитині шкарпеток/шапки/рукавичок із старого светра.
Я, звісно, ревла. Як же я тепер без годувальника з дитиною на руках? Почала ще більше економити. З жахом дивилася у «завтра».
А потім прийшла зарплата. Ну, тобто, зарплата надійшла, як завжди. Але в мене на рахунку ще лишалися гроші. Дуже багато грошей. А раніше до моменту нарахування зарплати я встигала ще й у кредитку лізти.
А потім прийшов аванс. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Витерла сльози й почала рахувати.
Ось так взяла ручку, листок із зошита. І почала записувати у стовпчики: «Доходи»/«Витрати». Так, «втекла» із моїх жадібних рученят зарплата чоловіка, точніше, її залишок у вигляді 6 тисяч (собі він залишав 9). А ще «втекла» щомісячна оплата за кредитне авто. 5 тисяч.
І на продукти я почала витрачати не на третину, а більш ніж удвічі менше, ніж раніше. Ніхто не гуде, що курка — це не м’ясо. Не вимагає свинини, яловичини. Борщу пожирнішого. Ковбаси дорожчої. Не кривиться від дешевого сиру, кажучи: «Нормальний сир треба, щоб чоловікові на бутербрід покласти» (так, я купувала йому дорожче, а нам із сином — простіше). Не треба купувати пива. Не зникають солодощі відроІ тепер, коли він іноді пише зі здивуванням: “Що, знову гроші залишилися?”, я лише посміхаюся і відповідаю: “Так, тепер у мене вистачає на щастя”.