Дзвінок із минулого: повернення батька
Ярослав зачинив дверцята холодильника, витираючи руки ганчіркою.
— Ну ось, тепер усе працює. Морозитиме, але треба перевірити, — сказав він господині. — У вас є порожня пластикова миска? Давайте наллємо туди води й поставимо в морозилку. Ввечері я подзвоню — якщо вода замерзне, значить, усе гаразд.
Раптом телефон знову задзвонив. Новий клієнт, подумав Ярослав, і відповів:
— Алло, слухаю. Так, це ремонт побутової техніки. Що лагодити? Так, я Бойко Ярослав Васильович, якщо вам це важливо. Вибачте, що ви сказали? Батько? — Ярослав ледь не випустив телефон з рук.
Голос представився — Бойко Василь Павлович. До Ярослава дійшло: це його батько, якого він не бачив і не чув більше двадцяти років. Серце закалатало, а в голові вихром прокотилися уривчасті спогади.
— І що… ви хочете? — Ярослав запнувся, не знаючи, як звертатися до цієї людини. — Побачитися й поговорити? Ну так, звісно, усього-то двадцять років минуло. Вибачте, я на виклику, пізніше передзвоню, — він скинув дзвінок і тихо, з сарказмом пробурмотів: — От тобі й на…
З’явився через стільки років! Напевно, щось просити збирався. А що? Син виріс, батько постарів, вирішив допомоги попросити. Скільки йому зараз? За п’ятдесят, мабуть. Грошей, звісно, хоче! Ярослав хмикнув, повертаючись до роботи.
— Ну що, домовилися? — сказав він господині. — Ввечері подзвоню, перевірите воду в мисці. Якщо замерзне — морозилка в порядку.
Господиня подякувала, і Ярослав поїхав на наступний виклик. Літня жінка замовила ремонт пральної машини — текла. Бабуся виявилася балакучою, відразу потягнула його пити чай із печивом. Поломка була дріб’язковою: гумовий ущільнювач біля дверцят просів. Ярослав переставив його, і теч припинилася. Інший майстер зажадав таку ціну, що бабуся відмовилася. Ярослав узяв мінімум — наживатися на пенсіонерів совість не дозволяла. Бабуся була в захваті, весь час повторювала, що таких добрих людей давно не зустрічала. Ярослав ніяково посміхався, пив чай, обіцяв завітати, якщо щось ще зламається.
Але думки його займав дзвінок батька. У пам’яті виринали невиразні образи. Коли батьки розлучилися, Ярославу було років п’ять. Батько тоді пив, втратив роботу. Мати плакала, але вірила його обіцянкам. Одного разу, коли вона була на зміні, батько забирав Ярослава з дитсадка. По дорозі сів у парку на лавку, дістав із кишені пляшку пива й почав скаржитися маленькому синові: мовляв, мати його не поважає, а він намагається, але життя таке. Потім він напився, розлігся на лавці й заснув. Ярославу стало соромно. Він намагався розтолкти батька, але той відмахувався. Перехожі озиралися, а Ярослав, вирішивши, що батькові до нього немає діла, пішов додому один. Дорога була довгою, дому все не було видно, і хлопчина блукав, поки його не знайшла сусідка.
Тоді мати не кричала. Лише тихо сказала батькові:
— Іди геть. Ти сина одного відпустив. Який же ти батько?
Батько поїхав до іншого міста. Іноді присилав гроші, іграшки. Мати посміхалася:
— Нам і без такого батька добре, правда, Ярославу?
Коли Ярославу виповнилося десять, мати познайомила його з дядьком Ігорем.
— Сину, дядько Ігор хоче стати моїм чоловіком. Він буде піклуватися про нас. Поїдемо за новим велосипедом?
Вітчим виявився непоганою людиною. Він любив матір, але батьком Ярославу не став. Частина її любові тепер належала Ігорю, а Ярослав почувався зайвим.
Ввечері Ярослав нехотя дістав телефон, знайшов номер батька й натиснув виклик. Той відповів одразу:
— Ярославе, давай зустрінемося, треба поговорити. На нашому старому бульварі, біля фонтану, завтра о сьомій вечора. Зможеш?
— Гаразд, зможу, — буркнув Ярослав.
Мати колись казала, що Ігор хоче його усиновити, дати своє прізвище. Адже вони ж родина. Але Ярослав відмовився. Йому було важливо залишитися Бойком Ярославом Васильовичем, зберегти цей невидимий зв’язок із батьком. Мати хотіла стерти минуле, забути колишнього чоловіка, але Ярослав усе чекав. Чого — сам не знав. А потім зрозумів, що чекати нічого.
Наступного вечора він ішов до бульвару, заздалегідь вирішивши: якщо батько попросить грошей, допоможе, але на цьому все. Батько присилав подарунки, гроші — борг віддасть, і крапка. У матері є Ігор, її це не хвилювало.
— Соромно йому, він і присилає, — казала вона, приймаючи посилки.
Біля фонтану Ярослав побачив літнього чоловіка. Той підвівся з лавки й пішов назустріч. «Тільки без солодкуватих фраз на кшталт “сину, нарешті ми зустрілися”,» — подумав Ярослав. І сподівався, що батько не п’є.
— Добрий вечір, Ярославе, — чоловік простягнув— Добрий вечір, — Ярослав стиснув його руку, відчуючи, як минуле і майбутнє зливаються в одну дивну, незрозумілу мить.