**Скосів траву — знайшов кохання: як Тарас знайшов те, що шукав все життя**
Тарас прокинувся на світанку. Сонце лише торкалося верхівок дерев, а його мати, Ганна Степанівна, ще вчора суворо нагадала:
— Завтра, сину, щоб був рано на покосі. Треба готувати корм для корови. Зима не за горами.
— Мамо, я сам упораюсь. Не буду Івана турбувати, у нього теж сіно чекає, — відповів Тарас і пішов спати, навіть не підозрюючи, що один укус бджоли переверне його життя.
Тарас давно вважався в селі особливою людиною. Не дивним, але й не таким, як усі. Тихий, розумний, чемний. Зайвого не промовить, погляд скромний, а книжку завжди при собі. Працював механіком в автопарку — майстер відмінний. Начальство поважало, довіряло. А от серце його — пусте, ніби чекало на щось надзвичайне.
Місцеві жінки тільки руками розводили: «До нього не підійти!» Молодь називала «інтелігентом». А брат його, Іван, жартівник і гуляка, сміявся:
— Брате, так ти й помреш самотнім! Тобі вже навіть стара Марія сватається — їй, до речі, під вісімдесят!
— Іди до своєї Насті, — відмахувався Тарас із усмішкою.
Та всередині йому було не до сміху. Нудьгувало. Самотньо. І страшно. Знайомитися з кимось? Ой, ні…
Того спекотного липневого дня він уже скосив майже все поле, лишився лише далекий кут. Втомився, присіл, взяв пляшку з водою. І раптом — голос.
— Ой, лишенько! Ай, як боляче…
Обернувся. Стоїть дівчина — молода, гарна. У джинсах і футболці з малюнком. Тримає руку нижче ліктя й кривиться від болю. Тарас підвівся, підбіг, забувши про свою нерішучість.
— Що трапилося?
— Бджола. Вжалила… — ледве не плакала вона. — Що робити?
— Тихо, тихо. Зараз усе буде. Головне — витягнути жало. Не бійтеся.
Він обережно й швидко вийняв жало. Дівчина ахнула, потім здивовано подивилася:
— Ви вже… витягли? Правда?
— Усе, — спокійно кивнув він. — Навіть не помітили. Вас як звати?
— Оленка. А вас?
— Тарас.
— Дякую вам, Тарасе. Ви мене врятували. А ви тут мешкаєте?
— Тут. Косимо на зиму. А ви хто будете?
— До тітки Галки приїхала. Вона ваша завідувачка в лікарні. А я… я тепер вчителька в місцевій школі. З міста приїхала. Працюю з молодшими класами. Вирішила життя змінити.
Він мовчки кивнув. І більше нічого не сказав. А вона пішла, так і не почувши, як сильно його стиснуло всередині.
Оленка була з тих жінок, що пережили зраду. Покинула місто, кинула кар’єру — лише б не бачити колишнього і не плакати в тій самій хаті, де застала його з найкращою подругою. Вона шукала спокій. А знайшла — погляд Тараса.
Тарас же пішов додому, ніби на крилах. За вечерею мовчав. А потім, взявши в руки бандуру, раптом тихо загра— Він раптом зрозумів, що найважливіше в житті він уже знайшов.