Коли ми з Святославом познайомилися, обом було за тридцять. У такому віці ніхто не тягне – ось і ми: зустрілися, сподобалися одне одному, через пару місяців подали до ЗАГСу. Обоє мріяли про сім’ю, я давно хотіла дитину, а в Святослава до того шлюбів не було – теж бажав стати батьком. Побралися швидко, без розкошів, оселилися у моїй хаті, що дісталася від бабусі. Зробили ремонт, купили нові меблі – так і зажили у своєму затишному гніздечку.
Його матір, Галину Петрівну, до шлюбу бачила лише двічі – у кав’ярні та на весіллі. Здалася жінкою спокійною, чемною, схвалювала наш союз, сина відпустила без сліз. Я тоді подумала, що мені довелося зі свекрухою. Ой, як я помилялася.
Дитину вирішили не відкладати. Завагітніла майже одразу, і всю вагітність мене ніжно доглядали. Чоловік носив на руках – і буквально, і в переносному сенсі. О півночі чистив мандарини, зранку готував тости з авокадо, шепотів майбутньому синові казки. А свекруха… та ніби й не втручалася. Лише інколи передавала через чоловіка подарунки – банки варення, груші.
Не помітила одразу, але дехто банки були в пилу, варення зацукрене, а фрукти – з плямами. Виправдала її – вік, може, погано бачить, у крамниці підсунули. Та ось народився наш Ярик – і все пішло шкереберть.
Свекруха запропонувала пожити в нас перший час – мовляв, допоможе з малюком, а свою хату здасть, і буде нам підтримка грошима. У чоловіка якраз на роботі проблеми виникли, ще й кредит на авто взяли – тож погодилася.
Але Галина Петрівна не просто приїхала – вона переселилася. Із цілим возом «манатків». Хоча ні, це було сміття: поношені речі, розбиті чашки, ламані іграшки, коробки з якимось ломом. Її «колекція» щодня росла. Навіть помітила, що у смітнику з’являлися пачки від продуктів, які ми точно не купували.
А потім одного дня побачила, як вона несе з двору великий брудний пакет із супермаркету. Заглянула – і мене затремтіло. Там були прострочені продукти: буханці з пліснявою, йогурти тижневої давнини, зогнилі банани. І вона несла це до нас у дім, де жив новонароджений!
Щоб годувати нас! Мене, колишню вагітну, а тепер мого малого Ярика! Влаштувала скандал, вимагала від чоловіка поговорити. А він… почав її захищати. Мовляв, вона виросла в голоді, її мати так само годувала їх у дитинстві, збирала залишки по сусідах.
«Та в нас же не війна! – крикнула я. – У нас є гроші! Ми не заробітчани, щоб їсти сміття! Ти розумієш, що це загроза здоров’ю дитини?!»
Він мовчав. А потім тихо: «Матуся не зі зла. Вона старається».
Старається?! Вирішила – годі. Зібрала речі, взяла сина і поїхала до батьків у Полтаву. Там чисто, спокійно, і ніхто не годує нас простроченим із смітників.
Поставила Святославу ультиматум: або він пояснить матері, щоб звільнила нашу хату разом із усім своїм ломом, або я не повернуся. До антисанітарії й смітника – ніколи.
А тепер, дівчата, скажіть чесно – я перегнула? Мож, треба було м’якше? Дати шанс? Чи правильно зробила, захищаючи свою дитину?