Дзвінок із минулого: повернення батька
Ігор закрив дверцята холодильника, обтираючи руки ганчіркою.
– Ось і все, тепер працюватиме. Заморожуватиме, але треба перевірити, – промовив він до господині. – Чи є у вас порожня пластмасова мисочка? Наллємо туди води й поставимо у морозилку. Ввечері зателефоную — якщо вода замерзне, значить, усе гаразд.
Раптом телефон знову задзвонив. Новий клієнт, подумав Ігор і підніс трубку:
– Ало, слухаю. Так, це ремонт побутової техніки. Що поламалось? Так, я Коваленко Ігор Васильович, якщо вам це важливо. Перепрошую, що ви сказали? Батько? – Ігор ледь не випустив телефон із рук.
Голос представився — Коваленко Василь Павлович. До Ігоря дійшло: це його батько, якого він не бачив і не чув понад двадцять років. Серце закалатало, а в голові мов вихор пронеслися уривчасті спогади.
– І що… ви хочете? – Ігор завагався, не знаючи, як звертатися до цієї людини. – Побачитись і поговорити? Ну так, звісно, всього-то двадцять років минуло. Перепрошую, я на виїзді, пізніше передзвоню, – він скинув виклик і тихо, з сарказмом пробурмотів: – От тобі й на…
З’явився через стільки років! Напевно, щось просити зібрався. А що? Син виріс, батько постарів, вирішив допомоги попросити. Скільки йому зараз? За п’ятдесят, мабуть. Грошей, звісно, хоче! Ігор хмикнув, повертаючись до роботи.
– Ну що, домовились? – звернувся він до господині. – Ввечері зателефоную, перевірте воду у мисці. Якщо замерзне — морозилка в порядку.
Господиня подякувала, і Ігор поїхав на наступний виклик. Літня жінка замовила ремонт пральної машини — текла. Бабуся виявилася балакучою, одразу запросила його на чай із печивом. Поломка була дріб’язковою: гумовий ущільнювач у дверцятах просідав. Ігор поправив його, і теча зникла. Інший майстер до нього заломив таку ціну, що бабуся відмовилась. Ігор же узяв мінімум — наживатися на пенсіонерів сумління не дозволяло. Бабуся була в захваті, усе повторювала, що таких добрих людей давно не зустрічала. Ігор ніяковісно посміхався, пив чай, обіцяв зайти, якщо щось ще зламається.
Та думки його займав батьківський дзвінок. У пам’яті виринали нечіткі образи. Коли батьки розлучились, Ігорю було років п’ять. Батько тоді пив, втратив роботу. Мати плакала, але вірила його обіцянкам. Одного разу, коли вона була на зміні, батько забирав Ігоря з дитсадка. По дорозі сів у парку на лавку, дістав із кишені пляшку пива й почав скаржитися маленькому синові: мовляв, мати його не поважає, а він намагається, та життя таке. Потім він напився, розвалився на лавці й заснув. Ігорю стало соромно. Він намагався розбудити батька, але той відмахувався. Перехожі озиралися, а Ігор, вирішивши, що батькові до нього нічого, пішов додому сам. Дорога була довгою, будинок усе не показувався, і хлопчина блукав, поки його не знайшла сусідка.
Мати тоді не кричала. Лише тихо сказала батькові:
– Іди геть. Ти сина одного відпустив. Який ти батько?
Батько поїхав до іншого міста. Іногда надсилав гроші, іграшки. Мати посміхалася:
– Нам і без такого батька добре, правда, Ігорку?
Коли Ігорю виповнилося десять, мати познайомила його з дядьком Олексієм.
– Сину, дядько Олексій хоче стати моїм чоловіком. Він буде піклуватися про нас. Поїдемо за новим велосипедом?
Вітчим виявився непоганою людиною. Він любив матір, але батьком Ігорю не став. Частина її любові тепер належала Олексію, а Ігор почувався зайвим.
Ввечері Ігор неохоче дістав телефон, знайшов батьківський номер і натиснув виклик. Той відповів одразу:
– Ігорю, давай зустрінемось, треба поговорити. На нашому старому бульварі, біля фонтану, завтра о сьомій вечора. Зможеш?
– Гаразд, зможу, – буркнув Ігор.
Мати колись казала, що Олексій хоче його усиновити, дати своє прізвище. Адже вони родина. Але Ігор відмовився. Для нього було важливо залишитися Коваленком Ігорем Васильовичем, зберегти цю невидимий зв’язок із батьком. Мати хотіла стерти минуле, забути колишнього чоловіка, але Ігор усе чекав. Чого — сам не знав. А потім зрозумів, що чекати нічого.
Наступного вечора він йшов до бульвару, заздалегідь вирішивши: якщо батько попросить грошей, допоможе, але на цьому все. Батько надсилав подарунки, гроші — борг віддасть, і крапка. У матері є Олексій, їй це було байдуже.
– Соромно йому, от і посилає, – казала вона, приймаючи посилки.
Біля фонтану Ігор побачив літнього чоловіка. Той підвівся з лавки й пішов назустріч. «Тільки без солодкуватих фраз на кшталт “сину, нарешті ми зустрілися”», – подумав Ігор. І звичайно ж сподівався, що батько не п’є.
– Добрий вечір, Ігорю, –Батько посміхнувся, і в його очах з’явився той самий блиск, який Ігор пам’ятав із дитинства.