Давно це сталося, але досі пам’ятається, немов учора. Старий чоловік важко сів на холодну лавку у закинутому сквері біля колишнього будинку культури. У руках тремтіли потерті рукавички, а очі метушилися серед перехожих, наче шукали когось. Повз пройшла невисока жінка із суворим пучком сивих волос і торбиною через плече. Побачивши її, старий здригнувся і тихо покликав:
— Марічко… Маріє Петрівно… Заждіть.
Жінка зупинилася, примружила очі й у зморшках обличчя впізнала колись стрункого, гарного чоловіка. Губи її стиснулися:
— Оце так диво. Як ти тут опинився, Бойко?
— Я… хотів поговорити. Попросити пробачення. Пояснити.
— Пояснити? — голос Марії Петрівни здригнувся. — Через сорок років? Ти гадав, що я забула?
— Я лише хочу, щоб вона… почула. Хай навіть не пробачає. Я все розумію. Просто… перед смертю хочеться подивитися на свою доньку. Щоб знала, що в неї був батько.
Марія Петрівна замовкла. Потім, стиснувши кулаки, прошепотіла:
— Я їй ніколи не казала, хто її батько. Для неї ти — ніхто. Але пам’ятай: реакція може бути будь-яка.
— Я буду тут завтра. Якщо вона захоче… я зачекаю.
Колись Іван Бойко був першим хлопцем у фабричному селищі біля Житомира. Високий, з жвавими очима та збиточливою усмішкою, він залицявся до молодої Марії гарно: чекав біля хати, носив квіти, ревнував розказами про «ткаличок, що за ним ходили». Вона не поспішала, але здалася — і закохалася.
Та все розпалося раптом. Іван зник. А за кілька місяців Марія дізналася — одружився. На дочці місцевого корчмаря. Багата, з хатою від батька, з певним майбутнім. Зручно. А Марія лишилася сама. І незабаром зрозуміла, що під серцем носить дитину.
Нікому нічого не сказала. Народила донечку — Олену — і жила далі. Батько Олени не з’являвся. Нічого не питав. А вона гордо несла своє материнство, не звинувачуючи, не ламаючись, просто була сильною.
У Івана життя склалося гірше. Дружина виявилася безплідною. Хворіла. У хаті стояли тиша і важке повітря. Він ходив вулицями, ловив поглядами дітей, шукаючи знайомі риси. Хтось із давніх знайомих проговорився, і Іван зрозумів: Олена — його.
Але роки йшли. Олена виросла, вийшла заміж, народила доньку. На весілля батька не запросили. Він злиться, шукав винуватих, але щоразу лишався сам — сам собі кат.
Наступного дня Марія Петрівна прийшла знову. Тепер не одна. Поруч йшла жінка років за тридцять, гарна, струнка, з гордою поставою. Це була Олена.
Іван схопився, немолодо омолодівши. Очі блищали. Він несміливо підійшов:
— Оленко… Я… Я твій батько. Я винний. Я не заслуговую навіть поруч стояти, але… дякую, що прийшла.
Олена мовчала. Дивилася уважно. У її очах не було ненависті. Лише втома й обережність. Вони пішли до неї додому.
Хата була світла, затишна. На стінах — фотографії, у повітрі пахло яблучною паляницею. Іван сидів на краєчку стільця, пив чай і говорив дурниці, щоб приховати зніяковілість. А Олена дивилася на нього, як на людину, яку все життя знала лише як тінь.
— Якщо вам щось треба… ліки, допомога, — раптом сказала вона, — скажіть.
— Ні… дякую, — він відвів погляд. — Я ж за все життя… ані копійки не дав.
З’явилася маленька дівчинка — онука. Олена представила:
— Це твоя онука. Дід Іван.
Дитина щось пробурмотіла, побігла до бабусі, і вони разом пішли гуляти. Залишилися вдвох.
— Я… хочу лишити вам свою хату. У мене в селі. Невелика, але міцна.
— Дякую, але нам не треба. Нам тут добре, — спокійно відповіла Олена. — Не ображайтесь, але вона нам непотрібна.
Іван зрозумів. Устав, подякував за чай, попросив фотографію онуки. І пішов. Чоловік Олени запропонував довезти його до села. Усю дорогу Іван мовчав, тримаючи в руках знімок. І плакав.
Коли він повернувся додому, у дерев’яну хатину під Коростишевом, розкрив долоню й побачив на звороті напис:
«Татові. Від Олени».
І тільки тоді зрозумів, що, можливо, пробачення вже почалося. Але часу, щоб це відчути, йому лишилося зовсім небагато…