Орися спала міцно, ніби після трьох змін на роботі без перерви, коли різкий дзенькіт у двері змусив її схопитися.
“Господи, хто там, з глузду з’їхав, так рано?!” — буркнула вона, перевертаючись на бік. Але дзвінок не втихав. Нав’язливо, терміново, ніби хтось зовні боровся з часом.
Роздратовано накинувши халат, Орися підійшла до дверей і глянула у вічко. За дверима стояла зморщена бабуся, у руках тримала великого пухнатого кота, а обличчя в неї було бліде, втомлене, наче життя вже витікало.
“Хто там?” — грізно кинула дівчина, не збираючись відчиняти. Такі бабусі були героями міських легенд — і не завжди добрих. Але раптом бабуся зітхнула, осіла і почала сповзати по стіні. Кіт вирвався з її рук і, жалібно нявкаючи, кружляв біля неї.
“Ну за що мені це все…” — зітхнула Орися і розчинила двері.
“Бабусю, вам погано? Зараз викличу швидку, не хвилюйтесь, усе буде добре”, — прошепотіла вона, підхоплюючи стару жінку. Дотягнувши до дивана, набрала номер.
Кіт, ніби розуміючи, сів поруч і пильно стежив за Орисею.
“Як вас звати, бабусю?”
“Ганна Семенівна… документи мої он там…” — прохрипіла бабуся, показуючи на рюкзак.
Орися дістала папери, але коли хотіла запитати ще щось, бабуся тихо прошепотіла:
“Тільки, доню, до лікарні я не поїду… У мене онук чекає. Я йому гроші маю віднести, а то нас із котиком взагалі з хати виженуть…”
“Ось приїде лікар, він і вирішить, чи можна вам кудись іти в такому стані. За кота не хвилюйтесь — я його нагодую й придивлюсь. А чому це ви онукові гроші носите, а не він вам?”
“Не питай, доню. Це не тобі знати…” — сумно відвела погляд бабуся.
У цю мить знову подзвонили. Приїхали фельдшер і лікар. Оглянувши бабусю, вони винесли вердикт: терміново до п’ятої міської лікарні.
“Нікуди я не поїду!” — вперто казала Ганна Семенівна.
“Їдьте, бабусю. Я вас відвідаю, чесне слово. А з котом у нас усе буде гаразд — ми з ним поладнаємо”.
Наступного ранку Орися прокинулася раніше звичайного. В голові крутилася одна думка: чому, ну чому її завжди затягує в якісь життєві драми? Але серце підказувало — усе не дарма. У Ганні Семенівні було щось рідне.
Своїх батьків Орися майже не пам’ятала — вони загинули, коли їй було 13. Алкоголь. Палена горілка. З тих пір її життя пішло під укіс. Дитячий будинок. І лише одна сусідка — старенька Марія Іллівна — робила її дитинство хоча б трохи світлим. Але і та померла, коли Орисі виповнилося 16. З тих пір — сама, нікому не потрібна.
Зараз Орисі 23. Вона самостійна, розумна, не боїться труднощів. Учора, переглядаючи документи бабусі, помітила адресу. І сьогодні пішла туди.
Будинок на вулиці Шевченка був звичайним. Біля під’їзду сиділи дві бабулі. Орися завела розмову — і через десять хвилин знала всю історію Ганни Семенівни.
Багато років тому вона залишилася сама з онуком — батьки хлопця загинули. Жінка виховувала його, як могла. Але той, ледь підріс, потрапив у погану компанію. Тепер виганяє бабусю, вимагає гроші, погрожує вбити кота, якщо вона не принесе. Квартиру від батьків здає, сам живе в теплі — у дівчини. Поліція? Та де там — сімейні справи, розбирайтесь самі.
Орися кипіла від злості. Піднялася сходами, подзвонила. Двері відчинив заспаний, смердючий перегаром хлопець.
“Ах ти, м”Та не смій мені тут сперечатися, зараз з тебе питання у суді знайдеться!” — гаркнула Орися, так що хлопець відразу понімів.