Микита, як завжди, зайшов у квартиру, кинув ключі на комод і пішов прямо на кухню. Оксана стояла біля плити, помішуючи гарбузову кашу — улюблену страву їхніх діток. Він навіть не привітався.
— Де наша швабра? — кинув він через плече, голос його був холодним і роздратованим.
— Яка ще швабра? — здивовано обернулася Оксана, намагаючись зрозуміти, до чого він.
— Звичайна. Підлогу мити. Бо дивитись неможливо, як ти тут запустила! — язливо вимовив він і, не чекаючи відповіді, вийшов.
Оксана стояла нерухомо, дивлячись йому вслід. У голові не вкладалося — що це було? Що сталося з її чоловіком, з тим самим Микитою, який колись ніжно кликав її Оксанкою і мив за нею посуд?
Ще не так давно все було інакше. Микита приходив з роботи, знімав піджак і першим ділом брався за пилосос. Він не ділив справи на «чоловічі» й «жіночі» — просто робив. З любов’ю. Після вечері обіймав Оксану, запрошував відпочити, а сам мив тарілки.
Жили весело. Вечірки, кіно, зустрічі з друзями. А потім — народилася донька. Микита сяяв від щастя. За два роки з’явився син. Усі навколо захоплювалися: пара — ідеальна, діти — золоті, стосунки — завидні.
— Оксанко, тобі так пощастило з чоловіком, — твердили подруги. — Таких уже не буває.
Оксана вірила, що їхня любов — справжня. І вічна.
Але поступово все змінилось. Микита повертався додому злим. Сили зникли, ніжність випарувалася.
— Чому тут усе догори дригом? — питав він. — Я цілий день працюю, а ти навіть вечерю не можеш приготувати? Що ти робила?
Оксана намагалася пояснити. Розповідала, як син розлив кашу, як донька бігала за ним, як вони випачкали все, навіть шпалери. Як вона прала, сушила, заспокоювала. Але Микита не слухав. Він злиМикита дивився на неї й раптом усміхнувся — так, як давно не робив.