Коли аналізи були здані, Оксана відчула, як сердце стискається від жалю. Усередині неї росив маленький чоловічок — можливо, дівчинка, світловолоса, з бешкетною усмішкою. Але страх і розпач глушили ці думки. Вона сіла в переповнений тролейбус, щоб їхати до консультації. На зупинці, виходячи, ледь не впала в натовпі. Раптом щось зісковзнуло з плеча. Витягла очі: ремінець її сумки був перерізаний. Злодії вкрали все — гроші, документи, результати аналізів.
Сльози душили, але робити було нічого. Оксана повернулася додому. Частину аналізів довелося здавати наново, частину — відновлювати. Вдруге, виходячи з тролейбуса, вона посковзнулася й сильно ударила ногу. Біль простромив тіло, а в душі заворушився забобонний страх: «Якщо йтиму втретє — взагалі не дійду». І тоді вона вирішила: дитині бути. Страх відступив, і на сердці стало легше.
Вагітність минула спокійно. УЗД підтвердило — дівчинка. Оксана вже уявляла, як буде її звати — Соломія. Але на другому УЗД лікарі приголомшили: у пліда запідозрили синдром Дауна.
— Потрібно зробити амніоцентез, аналіз навколоплідних вод, — сказала лікарка, виписуючи направлення. — Але попереджаю: процедура ризикована, може спровокувати викидень або інфекцію.
Оксана, з важким серцем, погодилася.
У день процедури вона з Андрієм приїхала до консультації. Він залишився в коридорі, нервозно мнучи ключі в руках. Оксана, з тремтячими ногами, зайшла до кабінету. Лікарка підключила апарат, щоб послухати серцебиття пліда. Воно билося так швидко, що здавалося — ось-ось розірветься.
— Почекаємо, — вирішила лікарка. — Введемо магній, щоб заспокоїти.
Оксану відправили до коридору. Вона сиділа, стискаючи руки, поки Андрій намагався її підбадьорити. За півгодини її покликали знову. Серцебиття нормалізувалося, але тепер дитина повернулася спиною — у такому положенні аналіз не брали.
— Почекаємо ще, — зітхнула лікарка. — Може, повернеться.
Втретє все було ідеально: плід повернувся, серце билося рівно. Оксані обробили живіт йодом. Спека стояла нестерпна, вікно кабінету було розчинене, щоб хоча б трохи провітрити. Медсестра взяла лоток з інструментами, і в цю мить у кімнату влетів голуб. Птах, скажений від жаху, метався по кабінету, бився об стіни, налітав на людей. Медсестра скрикнула, лоток випав з її рук, інструменти з грюком розсипалися по підлозі.
Оксану знову відправили до коридору. Андрій, почувши галас, підскочив:
— Що там?
— Голуб влетів, усе перевернув, — відповіла вона, відчуваючи, як усередині холоне.
— Оксанко, це знак, — тихо сказав він. — Підемо додому.
Вони пішли, не озираючись.
У строк Оксана народила дівчинку. Їй дали ім’я Соломія — білявеньку, жваву, з ясними очима. Їй було десять років, коли Оксана, дивлячись на її усмішку, згадувала той день у консультації. Голуб, немов ангел, вдерся в їхнє життя, щоб зупинити помилку. Соломія була здоровою, і кожен її сміх нагадував Оксані: доля сама вибрала за них.
Але в сердці все ще жила тінь страху. Що було б, якби вона тоді не почула знаків? Якби голуб не влетів? Вона обіймала Соломію міцніше, відчуваючи, як любов до доньки глушить усі сумніви. Життя не стало легшим, гроші все так же танули, але Соломія — їхнє маленьке диво — вартувала всіх випробувань.