Коли аналізи були здані, Оксана відчула, як сердце стискається від жалю. Всередині неї росив маленька людина — можливо, дівчинка, світловолоса, з бешкетною усмішкою. Але жах і розпач заглушували ці думки. Вона сіла у переповнений автобус, щоби їхати до консультації. На зупинці, виходячи, ледь не впала в натовпі. Раптом щось зісковзнуло з плеча. Вітхнула: ремінець її сумки був перерізаний. Злодії вкрали все — гроші, документи, результати аналізів.
Сльози душили, але робити було нічого. Оксана повернулася додому. Частину аналізів довелося здавати наново, частину — відновлювати. Вдруге, виходячи з автобуса, вона спіткнулася й сильно ударила ногу. Біль пронизав тіло, а в душі заворушився забобонний страх: «Якщо піду втретє — взагалі не дійду». Тоді вона й вирішила: дитині бути. Жах відступив, і на сердці полегшало.
Вагітність проходила спокійно. УЗД підтвердило — дівчинка. Оксана вже уявляла, як її звуть — Софійка. Але на другому УЗД лікарі приголомшили: у плоду запідозрили синдром Дауна.
— Треба зробити амніоцентез, аналіз навколоплідних вод, — сказала лікарка, виписуючи направлення. — Але попереджаю: процедура небезпечна, може спровокувати викидень чи інфекцію.
Оксана, з тяжким серцем, погодилася.
У день процедури вона з Юрієм приїхали до консультації. Він залишився у коридорі, нервував, перебираючи ключі. Оксана з тремтячими ногами зайшла до кабінету. Лікарка під’єднала апарат, щоб послухати серцебиття плоду. Воно билоось так швидко, що здавалося, ось-ось розірветься.
— Почекаємо, — вирішила лікарка. — Введемо магнезію, щоб заспокоїти.
Оксану відправили у коридор. Вона сиділа, стискаючи руки, поки Юрій намагався її підбадьорити. За півгодини її покликали знову. Серцебиття нормалізувалося, але тепер дитина повернулася спинкою — у такому положенні аналіз не брали.
— Почекаємо ще, — зітхнула лікарка. — Можливо, повернеться.
У третій раз усе було ідеально: плод повернувся, серце билоось рівно. Оксану обробили живіт йодом. Спека стояла нестерпна, вікно кабінету було розчинене, щоб трохи провітрити. Медсестра взяла лоток із інструментами, і в цю мить у кімнату влетів голуб. Птах, скажений від страху, метався по кабінету, бився об стіни, налітав на людей. Медсестра скрикнула, лоток випав з її рук, інструменти з брязкотом розкотилися підлогою.
Оксану знову відправили у коридор. Юрій, почувши галас, підскочив:
— Що там?
— Голуб влетів, усе перекинув, — відповіла вона, відчуваючи, як усередині холоне.
— Оксанко, це знак, — тихо сказав він. — Ходімо додому.
Вони пішли, не озираючись.
У строк Оксана народила дівчинку. Її назвали Софійкою — білявою, жвавою, з сяючими очима. Їй було десять років, коли Оксана, дивлячись на її усмішку, згадувала той день у консультації. Голуб, мов ангел, вдерся в їхнє життя, щоб зупинити помилку. Софійка була здоровою, і кожен її сміх нагадував Оксані: доля сама вирішила за них.
Але в серці все ще жила тінь страху. Що було б, якби вона тоді не прислухалася до знаків? Якби голуб не влетів? Вона міцніше обіймала Софійку, відчуваючи, як любов до доньки заглушує всі сумніви. Життя не стало легшим, гроші все так же танули, але Софійка — їхнє маленьке диво — того варта.