«Ти кого в дім ведеш, сину…»
Олена Миколаївна цілий день провела на кухні. Приготувала улюблені страви, налисники з вишнями, обсмажила курку з хрусткою скоринкою. Сьогодні був особливий день — її син Дмитро мав уперше привести свою наречену.
Дім сяяв чистотою, скатертина була випрасувана, пиріг охолоджувався на підвіконні. Олена кілька разів поправляла волосся, дивилася у дзеркало й хвилювалася — їй так хотілося сподобатися майбутній невістці.
Почувся клац замка. Олена підвела плечі: «Це вони!» — подумала вона й уже збиралася вийти у передпокій, коли раптом почула приглушені голоси.
— Дмитро, ти що, серйозно? Це твій дім?.. Це ж як у бабусі, — визирнула Наталя.
— Тихіше, Наталко… Мати почує. Навіщо тобі так…
— Та хай собі чує! Може, зрозуміє, що цей старий посуд давно варто викинути! — зі злістю штовхнула стару шафку в коридорі.
— Що ви собі дозволяєте?! — Олена вийшла з кімнати, обличчя поблідло, очі горіли. — Ви в моєму домі, а не на базарі.
Настала важка мовчанка.
Наталя навіть не вибачилася. Під час вечері кривилася, майже нічого не їла, постійно натякала, що все тут «застаріле», і взагалі — жити вони тут не будуть, поки не зроблять повний ремонт.
Олені стало погано. Вона мовчки підвелася, вийшла на балкон, притулила долоню до грудей. За тридцять років вона вперше пошкодувала, що виростила сина сама. Чоловік пішов, коли Дмитрику не було й року. Вона тягла все сама — роботу, виховання, дім.
А тепер цей дім став комусь на заваді.
Коли Наталя повідомила, що вагітна, Олена мовчала. Вона вже розуміла: цей союз нічого доброго не принесе. Надто різні цінності. Але заради дитини, заради сина… Вона запропонувала: «Живіть тут. Квартира велика. Кімнату переробите під себе».
— Однієї кімнати мало! — сердито відповіла Наталя. — Ми хочемо продати цей старий хлам і купити дві нові квартири.
— Я не дозволю розпродувати те, що мої батьки створювали все життя! — вибухнула Олена.
Наступного дня Дмитро прийшов з документами. Просив виділити його частку. Олена, не дивлячись, підписала.
— Продавай. Роби, як вважаєш за потрібне. Тільки знай: з цим домом ти втрачаєш не стіни, а частину своєї сім’ї.
Через тиждень Олени не стало. Тихо, вночі, уві сні. Дмитро знайшов її фотографії на підвіконні. На одній — вона тримає його, немовля, біля бабусиного рояля.
Він стояв у порожній кімнаті, де тепер лунало лише луно.
А меблі… Меблі Наталя вже встигла продати.
Через три роки Дмитро жив у «своїй» однокімнатній квартирі. Сам. Наталя з дитиною — окремо. А відреставрований старий стіл з вишитим рушником стояв у кутку. Поруч — фото матері. І кожного вечора він у думках благав у неї пробачення…
Життя навчає: не варто міняти теплоту рідного дому на холод грошей та егоїзму.