Оленка ще спала, коли в тиші суботнього ранку роздався настирливий дзвінок у двері. Вона здригнулася й сіла на ліжку. Хто це міг прийти так рано? Гостей вона не чекала.
Відчинивши двері, вона завмерла: на порозі стояли її колеги — Марічка, Соломія й Ганнуся. У руках у Марічки — термос, у Соломії — коробка з паляницею.
— Ви що тут робите?! — скрикнула Оленка. — Сьогодні ж вихідний!
— Саме тому ми й приїхали, — Марічка вже заходила в квартиру, ніби до себе. — Де твоя донечка?
— Даринка спить… А що трапилося?
— Та нічого. Збирай її й збирайся сама. Їдеш з нами на базу відпочинку. Заперечення не приймаються.
Оленка остопіла. Вона не розуміла, що відбувається. Як так — поїхати? На базу? Зараз?
— Я ж казала вам у офісі, що не зможу…
— А ми знаємо чому, — м’яко сказала Соломія. — І нам соромно, що раніше нічого не помічали.
Оленка зблідла.
— Ви про що?
— Ми все знаємо, Оленко. Що ти після розлучення сама тягнеш дитину, що твій колишній аліментів не платить, що ти з останніх сил збираєш доньку до школи, сама недоїдаєш і все одно нікому ні слова.
Оленка мовчала. У горлі став ком.
— Я… не хотіла скаржитися. Здавалося… що впораюся…
— Та ти й впоралася, — втрутилася Ганнуся. — Але виживати — це не життя. Ми подруги, Оленко. А подруги не дають одна одній тонути.
— Ми все влаштували, — продовжила Марічка. — Путівка на базу — за наш рахунок. З нас їжа, дорога, відпочинок. З тебе — лише ти й твоя Даринка.
Оленка опустила очі. Їй було ніяково. Приймати допомогу — важко. Але ще важче — мовчки йти на дно.
— Але… у мене навіть речей немає…
— У тебе є ми, — рішуче сказала Марічка. — Соломія привезла одяг від своєї доньки. Все гарне, підійде Даринці якраз до школи.
— Ми ще канцелярію тобі зібрали, — додав Тарас, заходячи у передпокій з пакетом. — Ручки, зошити, альбоми. Усе, що треба.
— Я… не знаю, що сказати…
— Нічого й не кажи, — обняла її Ганнуся. — Просто повір: ти заслужила не лише труднощі. Ти заслужила відпочинок, турботу й підтримку.
Вже за дві години автобус із веселою компанією виїхав із міста. Даринка сиділа на колінах у Оленки, обіймаючи новий рюкзачок. А Оленка дивилася у вікно, стискаючи в долонях термос із чаєм. І в грудях у неї вперше за довгий час було тепло.
Їй не пощастило з чоловіком. Але, як виявилося, їй шалено пощастило з людьми, які її оточують.